Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

55

Я спитала у синьйори Мануели адресу, попрощалася і поїхала через усе місто, спершу на метро до Мерджелліни, тоді трохи пішки і потім автобусом аж до Позілліпо. Мене взяла цікавість. Я вже відчувала себе частиною законної сили, всіляко шанованої й оточеної ореолом високої культури, і хотіла побачити, що виставляла напоказ та сила, яку я спостерігала змалку, сила, яка давала нице задоволення від сваволі, непокараних злочинів, знущання з пошани до законів, хизування марнотратством – сила, яку уособлювали брати Солари. Але Мікеле я знов не застала. У квартирі на останньому поверсі недавно збудованого будинку була тільки Джильйола, яка зустріла мене з очевидним здивуванням і з таким же очевидним роздратуванням. Я усвідомила, що поки я ходила дзвонити з телефона її матері, стосунки наші були досить сердечні, але відколи в помешканні батьків з’явився власний апарат, ціла родина Спаньйоло зникла з мого життя і я цього навіть не помітила. І ось тепер я з’являюся тут, у Позілліпо, опівдні, без попередження, у похмурий день з перспективою дощу, вриваюся у поки неупорядковане помешкання молодят… Мене охопив сором, і, щоб загладити провину, я напустила на себе вдавані веселощі. Джильйола ще трохи супилася, а може, навіть тривожилася, але бажання похизуватися перемогло. Вона хотіла, щоб я їй заздрила, хотіла, аби я виразно дала зрозуміти, що вважаю, наче з усіх нас їй пощастило найбільше. Тому, спостерігаючи за моєю реакцією, тішачись моїм захопленням, вона одна за одною показала мені всі кімнати, дорогі меблі, розкішні люстри, дві великі ванні кімнати, величезний бойлер, холодильник, пральну машину, аж три телефонні апарати, на жаль, ще не підключені, телевізор, не знаю навіть на скільки дюймів, і врешті терасу – навіть не терасу, а висячі сади, повні квітів, і лиш похмура погода не давала помилуватись їхніми барвами.

– Подивись, хіба ти бачила таке море? А Неаполь? А Везувій? А небо? Хіба в нашому районі хтось колись бачив таке небо?

Ніколи. Море було свинцевого кольору, затока стискала його, мов горловина тигля. Густа маса чорних, як смола, кошлатих хмар сунула на нас. Але вглибині, між морем і хмарами, був довгий просвіт, який напирав на фіалкову тінь Везувію, мов рана, з якої витікало сліпуче білило. Ми довго стояли і дивилися, а вітер обліплював тканиною суконь наші тіла. Мене зачарувала краса Неаполя, навіть з тераси викладачки Ґальяні багато років тому я такого не бачила. Дедалі більше спаскуджене місто пропонувало за великі гроші бетонні оглядові майданчики з чудовим краєвидом, і Мікеле придбав не найгірший з них.

– Хіба тобі не подобається?

– Тут чудово.

– Навіть не порівняти з домом Ліни в нашому районі, правда?

– Так, не порівняти.

– Я згадала Ліну, але тепер там живе Ада.

– Так.

– Тут усе набагато вишуканіше.

– Так.

– Але в тебе таке кисле лице.

– Та ні, я рада за тебе.

– Кожному своє. Ти вчилася, пишеш книжки, а в мене є це.

– Так.

– Ти сумніваєшся.

– Зовсім не сумніваюся.

– Судячи з табличок на дверях, тут мешкають лише інженери, адвокати й поважні професори. За краєвид і зручності треба платити. Якщо ви з чоловіком заощаджуватимете, гадаю, і ви зможете купити собі таке помешкання.

– Не думаю.

– Він не хоче жити в Неаполі?

– Це виключено.

– Ніколи не можна нічого знати наперед. Але тобі пощастило – я стільки разів чула голос П’єтро у телефоні, бачила його з вікна, відразу видно, що то порядний хлопець. Він не такий, як Мікеле, робитиме те, що захочеш ти.

Тут вона затягла мене всередину, хотіла почастувати чимось. Розгорнула шинку і сир, нарізала хліба.

– Тут ще поки циганський табір, – вибачилась вона, – але коли приїдеш до Неаполя з чоловіком, заходь мене відвідати, покажу тобі, як я тут усе влаштую.

Очі її були широко розплющені й блищали, вона була збуджена і намагалась не залишити жодних сумнівів щодо її заможності. Однак у тій малоймовірній майбутній події – що ми з П’єтро приїдемо до Неаполя і відвідаємо її з Мікеле – вона, мабуть, побачила якусь загрозу. На мить вона стала неуважною, лихі думки заполонили її, а коли знову почала хвалитися, вже перестала вірити у те, що говорить, і тон її змінився. «Мені теж пощастило», – повторила вона, але якось безрадісно, навіть із певним сарказмом щодо себе самої. «Кармен, – почала перераховувати вона, – не знайшла нічого кращого, ніж той бензозаправник з траси, Пінучча гибіє з тим придуркуватим Ріно, Ада стала повією Стефано. А от у мене, слава Богу, є Мікеле, він вродливий і розумний, всіма командує. І він врешті вирішив одружитися зі мною, бачиш, яке помешкання мені купив, ти собі не уявляєш, який бенкет він готує, у нас буде таке весілля, якого не було навіть у перського шаха, коли той одружувався зі Сораєю. Так-так, як добре, що я ще змалку оком на нього накинула, то було так спритно з мого боку». І говорила далі, але вже з нотками самоіронії. Вихваляла власну спритність, поступово переходячи від виграшу, який вона отримала, запопавши Солару, до своїх самотніх приготувань до весілля. «Мікеле, – сказала вона, – ніколи нема, таке враження, що одружуюсь тільки я сама». І раптом спитала, немов справді хотіла знати мою думку: «Як ти думаєш, я існую? Дивись на мене, гадаєш, я існую?» Вдарила себе долонею по пишних грудях, але насправді хотіла показати мені, що рука проходить крізь них, що з вини Мікеле її тіла нема. Він узяв від неї все ще тоді, коли вона була майже дитиною. Він змарнував її, зносив і пом’яв, і тепер, коли їй вже двадцять п’ять років, так уже звик до неї, що навіть погляду на неї не кине. Трахає досхочу всіх навколо. «Який він мені огидний – коли хтось питає, скільки дітей ми хочемо мати, він похваляється: спитайте, мовляв, у Джильйоли, у мене діти вже є, і я навіть сам не знаю, скільки їх. А твій чоловік таке говорить? Невже він каже: від Ленуччі хочу трьох дітей, а від інших – і сам не знаю? Ставиться до мене при всіх так, немов я шмата, об яку треба ноги витирати. І я знаю чому. Він ніколи мене не кохав. Він жениться зі мною, щоб мати вірну служницю, усі чоловіки женяться задля цього. Він весь час мені повторює: на якого дідька ти