Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Вибач, я це говорю, бо ти написала книжку, яка мені сподобалась, і я знаю, що ти знаєш, що таке страждання.

– Чому ти дозволяєш, щоб він говорив тобі таке?

– Бо інакше він зі мною не одружиться.

– Але після одруження хай за це заплатить.

– Яким чином? Йому на мене начхати, уже тепер я майже не бачу його, а можна собі уявити, що буде після шлюбу…

– Тоді я тебе не розумію.

– Ти мене не розумієш, бо ти – це не я. Ти б пішла заміж за чоловіка, якби добре знала, що він кохає іншу?

Я здивовано глянула на неї:

– Мікеле має коханку?

– І не одну, він же чоловік, пхає свого стручка всюди, де влізе. Але не в цьому річ.

– А в чому?

– Лену, якщо я тобі скажу, ти не повинна розповідати про це нікому, інакше Мікеле мене вб’є.

Я пообіцяла й обіцянки дотримала. Я пишу це зараз лише тому, що вона вже мертва. Вона сказала:

– Він кохає Ліну. І кохає її так, як ніколи не кохав мене і як ніколи нікого не кохатиме.

– Дурниці.

– Якщо для тебе це дурниці, Лену, то краще іди собі. Це правда. Він кохає Ліну від того проклятого дня, коли вона приклала ніж до горла Марчелло. Я нічого не вигадую, він сам мені це сказав.

І розповіла речі, які мене глибоко схвилювали. Розповіла, що якось увечері, не так давно, саме тут, у цьому домі Мікеле напився і став розказувати їй, зі скількома жінками він переспав, і назвав точне число – сто двадцять дві, за гроші і задурно. «Ти теж у цьому списку, – зауважив він, – але точно не належиш до тих, хто дав мені найбільшу насолоду, а навіть навпаки. А знаєш чому? Тому що ти дурепа, а мізки потрібні навіть для того, щоб добре трахатися. Наприклад, мінет робити ти не вмієш, ну просто нездатна, і даремно тобі пояснювати – не вмієш і все, відразу відчувається, що тобі бридко». І продовжував далі в тому ж дусі, висловлювався дедалі огидніше, бо для нього вульгарність – це норма. Тоді забажав чітко пояснити її становище: він одружується з нею тільки з пошани до її батька, досвідченого кондитера, якому він симпатизує. Йому все одно треба мати жінку і дітей, та й домівку, де приймати гостей; але він хоче, щоб не було непорозумінь: для нього вона ніщо, не вона його богиня, не її він кохає, а тому нехай навіть не думає набридати йому і вважати, нібито вона має тут якісь права. Бридкі слова. У певну мить Мікеле, мабуть, і сам це зрозумів, і на нього насунула якась меланхолія. Пробурмотів, що всі жінки для нього – просто ляльки з діркою, погрався – і можеш викинути. Усі. Крім однієї. Єдиною жінкою на світі, яку він кохав, була Ліна – так-так, він кохав її, як у фільмах, і поважав. «Він сказав мені, – схлипувала Джильйола, – вона, мовляв, змогла б облаштувати цей дім. Давати їй гроші на витрати було б для нього насолодою, ще й якою насолодою. Мовляв, якби він був з нею, то міг би стати в Неаполі справді важливою персоною. І ще сказав мені: “Пам’ятаєш, що вона зробила з тим фото, де вона у весільному вбранні, пригадуєш, як вона реорганізувала крамницю? А ти, Пінучча і всі інші – хто ви, б…дь, такі, що ви, б…дь, робити вмієте?” Таке він мені наговорив і ще багато іншого. Він, мовляв, думає про Лілу вдень і вночі, але не відчуває звичайної жаги, він прагне її зовсім по-іншому, ніж зазвичай. Насправді він її не хоче. Тобто не хоче так, як зазвичай хотів інших жінок – щоб підім’яти під себе, крутити на всі боки, поламати, розтрощити, кинути під ноги і потоптати. Він не хоче її, щоб заволодіти і забути. Він хоче її, щоб насититись вишуканістю й гостротою її розуму. Хоче, щоб насолодитись її винахідливістю. Хоче її не для того, щоб знищити, а щоб зберегти. Хоче її не для того, щоб трахати, слова цього він ніколи б не застосував до Ліли. Він хоче її, щоб цілувати і пестити. Хоче, щоб вона пестила його, допомагала йому, вказувала і наказувала. Прагне її, щоб бачити, як вона змінюється з часом, як старіє. Прагне міркувати разом з нею і щоб вона допомагала йому міркувати. Розумієш? Він говорив про неї так, як ніколи не говорив про мене – свою майбутню дружину. Присягаюся, це правда. Він бурмотів: “Мій брат Марчелло, і той мудак Стефано, і той Енцо з лицем, мов задниця, – що вони всі знають про Ліну? Хіба вони усвідомлюють, що втратили, що можуть втратити? Ні, для цього їм бракує клепки. Тільки я знаю, хто вона така, яка вона. Я пізнав її. І страждаю через думку, що вона так себе марнує”. Отак він марив, щоб відвести душу. А я весь час знай слухала його, нічого не кажучи, аж поки він не заснув. Я дивилась на нього й думала: неможливо, щоб Мікеле здобувся на таке почуття; це не він говорив, це хтось інший. І того іншого я зненавиділа. Я подумала: ось заріжу його уві сні, і тоді повернеться мій давній Мікеле. Але до Ліли я не маю претензій. Колись давно, коли Мікеле забрав мене з магазину на площі Мартірі і знов поставив за прилавок у кондитерській, я бажала їй смерті. Тоді я почувалася так, ніби мене змішали з лайном. Але тепер у мене нема до неї ненависті, вона тут ні до чого. Вона завжди хотіла якось вибратися з цього багна. Вона не така дурепа, як я, що виходжу за нього, – вона його ніколи не захоче. Ба більше – Мікеле ж звик загарбувати все, що тільки можна, але її загарбати не може, тому вже віддавна я відчуваю до неї симпатію: принаймні існує хтось, хто може допекти його до живих печінок».

Я слухала її, іноді намагаючись щось применшити, аби потішити її. Я сказала: якщо він таки бере тебе заміж, що б він там не казав, ти йому не байдужа, не варто впадати у розпач. Джильйола енергійно захитала головою й витерла пальцями щоки. «Ти його не знаєш, – сказала вона, – ніхто його не знає так, як я».