Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Як гадаєш, на нього можна покластися? – спитала Ліла.

Щоб підтвердити надійність співрозмовника, Енцо кивнув на мене і сказав:

– Він знає все про нареченого Ленуччі.

– Тобто?

– Він сказав мені, що це син важливої персони.

Ліла скривилася. Вона, звісно, знала, що про зустріч домовлявся П’єтро і що прізвище Айрота вплинуло на успіх цієї зустрічі, але, схоже, їй не сподобався той факт, що Енцо це зрозумів. Гадаю, її тривожила думка, що тепер він теж мені щось винен, немов борг між мною і нею не міг мати ніяких наслідків, навіть обов’язку вдячності, а от Енцо він міг би нашкодити. Я поквапилася запевнити, що престиж мого свекра тут ні до чого, що цей фахівець з обчислювальних машин недвозначно сказав мені, що допоможе Енцо лише в тому разі, коли той виявиться тямущим. Ліла зробила надто бурхливий жест схвалення і підтвердила:

– Він надзвичайно тямущий.

– Я ніколи не бачив обчислювальної машини, – сказав Енцо.

– То й що? Той тип напевно все одно зрозумів, що голова в тебе добре варить.

Він на хвилину замислився, а тоді звернувся до Ліли з таким захопленням, що на мить мене охопили заздрощі:

– Його вразили вправи, які ти для мене придумала.

– Справді?

– Авжеж. Особливо схема таких дій, як прасування чи забивання цвяха.

Тоді вони почали жартувати між собою, вживаючи формулювання, яких я не розуміла і тому лишилася поза розмовою. Вони раптом здалися мені дуже щасливою закоханою парою, яка має свій секрет, такий потаємний, що навіть вони самі його не знають. У пам’яті мені зринув наш двір, коли ми були малі. Я знов побачила її та Енцо, коли вони змагалися за найкращу оцінку з арифметики на очах у директора і вчительки Олів’єро. Побачила, як він, хоч ніколи не плакав, упав у розпач, бо поранив її каменем. І я подумала: в основі їхніх стосунків лежить те найкраще, що є в нашому районі. Може, Ліла має слушність, що хоче туди повернутися.

54

Я почала звертати увагу на вивішені на брамах оголошення про оренду помешкань. Тим часом мені – але не моїй родині – прийшло запрошення на весілля Джильйоли Спаньйоло та Мікеле Солари. Через кілька годин мені принесли ще одне запрошення: одружувалися Маріза Сарраторе та Альфонсо Карраччі, і в обох запрошеннях, і від родини Солар, і від родини Карраччі, до мене зверталися шанобливо – «високоповажна синьйорино Елено Ґреко». Ці два повідомлення про весілля тут-таки здалися мені непоганим приводом, щоб подумати, чи варто сприяти поверненню Ліли в наш район. Я вирішила піти з візитом до Мікеле, Альфонсо, Джильйоли та Марізи нібито для того, щоб привітати їх і пояснити, що їхні урочистості відбудуться тоді, коли мене вже тут не буде, а насправді для того, щоб з’ясувати, чи родини Солар та Карраччі далі збираються мучити Лілу. Альфонсо здавався мені єдиною людиною, яка могла б тверезо сказати, наскільки живе ще у Стефано почуття образи на дружину. А з Мікеле, хоч він був мені неприємний – а може, саме тому – я збиралася спокійно поговорити про проблеми Ліли зі здоров’ям і дати йому зрозуміти, що, хоч він думає про себе бозна-що й далі ставиться до мене зверхньо, немов би я все ще та мала дівчинка, тепер вже я маю досить можливостей, щоб ускладнити йому життя та бізнес, якщо він і далі переслідуватиме мою подругу. Обидва запрошення я сховала до торбинки, бо не хотіла, щоб мати їх побачила і образилася через те, що мене запросили, а її з батьком ні. Цим візитам я вирішила присвятити цілий день.

Погода нічого доброго не обіцяла, довелося взяти із собою парасольку, але настрій у мене був гарний, я хотіла пройтися, поміркувати, попрощатися з нашим районом і містом. За звичкою старанної студентки я почала з найскладнішого – тобто з зустрічі з Соларою. Зайшла в бар, але не застала ні його, ні Джильйоли, не було навіть Марчелло. Мені сказали, що вони, мабуть, у новій крамниці на головній дорозі. Я почимчикувала туди кроком людини, якій нічого робити і вона знай озирається навколо. Образ темної і глибокої печери дона Карло, куди мене малою посилали купувати рідке мило та інший домашній дріб’язок, був остаточно затертий. З вікон четвертого поверху звисала величезна вертикальна вивіска «Усе для всіх», спускаючись до широких вхідних дверей. Попри те, що надворі був день, у магазині палало яскраве електричне світло, там продавалися товари на всяку потребу, справжній тріумф добробуту. Там я зустріла Лілиного брата Ріно, який дуже погладшав. Він поставився до мене холодно, сказав, що тут керує він сам і нічого про Солар не знає. «Якщо шукаєш Мікеле – іди до нього додому», – мовив він вороже і відвернувся, немов мав термінові справи.

Я знову вирушила в дорогу, дійшла до нових кварталів, де, як я знала, уся родина Солар кілька років тому купила собі величезне помешкання. Мені відчинила мати, Мануела, лихварка, якої я не бачила з часу Лілиного одруження. Я відчувала, як вона розглядає мене крізь вічко у дверях. Дивилась вона довго, тоді відімкнула засув і з’явилася у дверях, наполовину занурена в темряву помешкання, а наполовину залита світлом з великого вікна на сходовій клітці. Вона вся немов висохла. Шкіра натяглася на великих кістках, одна зіниця в неї сяяла, а друга майже погасла. У вухах, на шиї, на заширокому для неї темному платті виблискували золоті прикраси, немов вона збиралася на прийом. Мене вона прийняла ласкаво, запросила досередини, запропонувала кави. Мікеле не було, від неї я дізналась, що він має ще одне помешкання, у Позілліпо, куди вони остаточно переберуться після одруження. Вони з Джильйолою саме умебльовували його.

– Вони не житимуть у нашому районі? – спитала я.

– Звісно.

– Житимуть у Позілліпо?

– Шість кімнат, Лену, три з них з видом на море. Я б вибрала Вомеро, але Мікеле захотів зробити по-своєму. У кожному разі, там таке повітря вранці і стільки світла, що ти навіть уявити собі не можеш.

Я здивувалася. Я ніколи не думала, що Солари заберуться з місця, де провадять свої оборудки, з нори, де ховають свою здобич. Але ось саме Мікеле, найспритніший, найжадібніший з родини, перебирався жити в інше місце, на гору біля Позілліпо, у помешкання з видом на море і на Везувій. Адвокат мав рацію,