Читати книгу - "Вогонь і крига"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Синьозірка запитально глянула на Тигрокігтя. Його хвіст смикнувся, але він не заговорив.
— Вирішено, — нявкнула провідниця. — Він залишається.
Розділ 27
Вогнесерд пришкандибав до куща кропиви і заходився зализувати рани. Пізніше він піде поговорити з Жовтоіклою, коли вона закінчить опікуватися іншими котами.
Слабеньке проміння призахідного сонця кидало на терен довгі тіні. Порохолапа на чатах біля Хвостолома змінив Довгохвіст. Тигрокіготь зібрав групу вояків і повів її на пошуки свіжини. У Вогнесерда також бурчало в животі. Він сполохано озирнувся, почувши кроки, але то були просто Пісколапка і Прудколап, що поверталися з лісу.
Вони вдвох підійшли до Синьозірки, яка сиділа під Високим Каменем із Білоштормом. Вогнесерд також підвівся і вирушив до них. Кінчиком хвоста підкликав ще Порохолапа, який зализував свої рани під поваленим стовбуром. Порохолап завагався, але зрештою втомлено встав і побрів до нього.
— Ми закопали Кігтеморда, — нявкнула Пісколапка.
— Дякую, — відповіла Синьозірка. Провідниця глянула на Прудколапа. — Ідіть.
Обоє новаків похнюпили носи і попрямували до кубла.
Вогнесерд знову махнув Порохолапові, закликаючи підійти ближче. Новак примружив очі, трошки наблизився, спинившись біля Синьозірки.
— Синьозірко, — завагавшись, почав Вогнесерд. — Пісколапка із Порохолапом билися, як справжні вояки, коли напав Хвостолом. Без їхньої сили і хоробрості нам було б куди важче.
Порохолап широко розплющив очі, а Пісколапка, навпаки, потупила погляд у землю, коли Вогнесерд заговорив.
Білошторм мимохіть замуркотів.
— Не схоже це на тебе — отак соромитись, — нявкнув він до своєї учениці.
Пісколапка смикнула вухами.
— Але ж то Вогнесерд врятував Клан, — не витримала вона. — Він попередив увесь табір, так що ми підготувалися до нападу Хвостолома.
Настала Вогнесердова черга соромитися. Він навіть відчув полегшення, коли Тигрокіготь саме в ту мить повернувся до табору на чолі мисливської групи, несучи чимало свіжини.
Синьозірка кивнула Тигрокігтеві, а тоді повернулася до Порохолапа і Пісколапки:
— Я горда тим, що у Громового Клану такі чудові вояки, — нявкнула вона. — І час уже вам обом отримати вояцькі імена. Церемонія відбудеться негайно, поки сонце ще не сіло, а тоді в нас буде час поїсти.
Пісколапка і Порохолап радісно перезирнулися. Вогнесерд підвів голову і замуркотів. Синьозірка скликала Клан на віче. І Вогнесерд відчув себе ще щасливішим, побачивши Сіросмуга, що вилазив із вояцького кубла. Тож із табору він таки не пішов.
Клан зібрався на краю галявини. Старійшини і королеви сиділи з новаками і кошенятами з одного боку, а Вогнесерд чекав із рештою вояків з іншого боку. Він глянув на Хмарка, який примостився біля Ряболицьої. Його очі захоплено сяяли, і Вогнесерд відчув незнайомі раніше гордощі від того, що ось його рідний котик бачить, як він сидить серед вояків Клану. Посередині стояла Синьозірка із Пісколапкою та Порохолапом.
Останні промені сонця догорали на обрії. Клан чекав, затамувавши подих, поки вони згасли, а на темному небі з’явилися зірки.
Синьозірка підвела голову і глянула на найяскравішу зорю у Срібносмузі.
— Я, Синьозірка, провідниця Громового Клану, закликаю своїх предків-вояків глянути на цих двох новаків. Вони старанно тренувалися, щоб засвоїти вояцький кодекс, і зараз перед вами стоять уже дозрілі вояки, — вона глянула на двох молодих котів. — Пісколапко, Порохолапе, чи клянетесь ви невідступно слідувати вояцькому кодексу, захищати та обороняти свій Клан навіть ціною власного життя?
Коли Пісколапка перевела погляд на провідницю, її очі яскраво сяяли:
— Клянусь, — відповіла вона.
Порохолап сильним низьким голосом повторив за нею:
— Присягаюся.
— Тоді волею Зоряного Клану я нарікаю вас вояцькими іменами. Пісколапко, віднині тебе знатимуть як Піскошторму. Зоряний Клан поважає твою хоробрість і твій дух, ми ж запрошуємо тебе до Громового Клану вже войовницею.
Синьозірка підійшла вперед і торкнулася мордочкою схиленої голови Піскоштормої.
Піскошторма шанобливо лизнула плече провідниці, а тоді повернулася і пішла до Білошторма. Вогнесерд бачив, з якою гордістю вона позирає на свого наставника, вмостившись біля нього на своєму новому місці — серед вояків.
Синьозірка звернула свій погляд на темнобрунатного кота.
— Порохолапе, віднині тебе знатимуть як Порохошуба. Зоряний Клан поважає твою хоробрість і чесність, ми ж запрошуємо тебе до Громового Клану вже вояком, — вона торкнулася мордочкою його голови, а Порохошуб у відповідь шанобливо лизнув плече провідниці, перш ніж приєднатися до решти вояків.
І от увесь Клан загукав на їхню честь, видихаючи хмарки туману в нічне повітря. Усі як один вигукували їхні вояцькі імена:
— Піскошторма! Порохошуб! Піскошторма! Порохошуб!
— За звичаєм наших предків, — підвищуючи голос, нявкнула Синьозірка, — Піскошторма і Порохошуб повинні відбути мовчазне чатування до світанку, на самоті охороняючи табір, поки ми спимо. Але перш ніж розпочнеться їхнє чатування, Кланові належить повечеряти. Це був важкий день. І всі ми маємо гордитися цими котами, які оборонили наш табір. Вогнесерде, Зоряний Клан вдячний тобі за твою відвагу. Ти направду великий вояк, і я горда вважати тебе частиною свого Клану.
Коти знову занявчали. Вогнесерд щасливо замуркотів, дивлячись на свій Клан. Тільки Тигрокіготь із Порохошубом вороже дивилися на нього, але Вогнесерда їхні заздрощі не зачіпали. Його хвалила Синьозірка, і цього було досить.
Один за одним коти підходили, щоб узяти собі трохи свіжини, яку принесла група Тигрокігтя.
Вогнесерд підійшов до Піскоштормої.
— Можемо поїсти сьогодні разом, уже як вояки, — радісно нявкнув він. — Ти ж не проти?
Піскошторма замуркотіла у відповідь, і Вогнесерд відчув себе неймовірно щасливим.
— Прихопи щось для мене, — гукнула вона, коли вояк рушив до купи свіжини. — Вмираю від голоду!
Для Піскоштормої він обрав мишку, досить жирненьку, як на такий пізній гололист. Собі ж узяв синичку і повернувся, щоб піти до новоспеченої войовниці. І тут його серце впало: Порохошуб, Білошторм і Темносмуг уже приєдналися до неї. По-дурному було сподіватися, що вони зможуть повечеряти наодинці. Зараз увесь Клан був єдиний на радощах.
І ця думка нагадала Вогнесердові про Попелапку. Він роззирнувся і збагнув, що не бачив її на церемонії назовництва. Вона, мабуть, досі була на галявці Жовтоіклої. Вояк підійшов до Піскоштормої і поклав здобич біля неї.
— Я буду за п’ять кролячих стрибків, — нявкнув він. — Хочу принести щось Попелапці.
— Звісно, — потисла плечима Піскошторма.
Вогнесерд похапцем вхопив із купи свіжини водяну мишу і поніс її через галяву. І неабияк здивувався, побачивши Жовтоіклу в її кублі. Медикицька була на церемонії назовництва — мабуть, прийшла зразу опісля.
— Щиро сподіваюся, це не для мене, — прогарчала вона, коли Вогнесерд наблизився до неї. — Бо я вже взяла свою частку.
Вогнесерд кинув мишу на землю.
— Я приніс її Попелапці, — відповів він. — Я думав, вона захоче поїсти. Її не було на церемонії назовництва.
— Я поділилася з нею
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогонь і крига», після закриття браузера.