Читати книгу - "Вогонь і крига"

— Попелапко, — покликала вона. — Принеси мені павутини, швиденько!

Попелапка зникла в розколині, за мить повернувшись із клубком намотаної на лапу павутини. Так швидко, як лише могла, вона пошкутильгала до Жовтоіклої та поклала клубок у гніздо.

— Принеси живокосту, — наказала Жовтоікла.

Коли Попелапка знову побрела до каменя, Вогнесерд пішов геть. Тут йому нічого робити. Треба було довідатися, як там решта Клану.

Коти на терені навіть не ворушилися. Вогнесерд підійшов до Порохолапа і нявкнув йому:

— Жовтоікла опікується Зореломом. Попелапка їй допомагає, — він пропустив недовірливе чмихання Порохолапа повз вуха. — Повартуй його.

Порохолап побіг до тунелю і зник усередині.

Вогнесерд підійшов до Сіросмуга. Сірий вояк досі дивився на неживе тіло Кігтеморда.

— Ти врятував мені життя, — пробурмотів Вогнесерд. — Дякую.

Сіросмуг підвів погляд на свого товариша.

— Я б для тебе і свого не пошкодував, — просто відповів він.

Хапаючи ротом повітря, Вогнесерд дивився, як його друг повернувся і пішов. Мабуть, їхній дружбі все ж не настав кінець.

У вхідному тунелі почувся тупіт лап, який урвав його роздуми. До табору влетіла Синьозірка, за нею — Довгохвіст і Прудколап. Вогнесерд полегшено зітхнув і розслабився, побачивши провідницю. Вона роззиралася залитою кров’ю галявиною, широко розплющивши очі, аж поки не побачила бездиханне тіло Кігтеморда.

— Зорелом напав? — нявкнула Синьозірка.

Вогнесерд кивнув.

— Він мертвий?

— Зорелом із Жовтоіклою, — відповів Вогнесерд, видушуючи з себе слова і переборюючи виснаження. — Він поранений — очі.

— Інші волоцюги?

— Прогнали.

— Хтось із нашого Клану покалічився? — допитувалася Синьозірка, роззираючись галявиною.

Коти захитали головами.

— Добре, — нявкнула вона. — Пісколапко, Прудколапе, заберіть це тіло з табору і закопайте. Без старійшин. Волоцюги не гідні бути похованими за ритуалом Зоряного Клану.

Прудколап із Пісколапкою потягли тіло крізь тунель.

— Старійшини в безпеці? — запитала Синьозірка.

— Вони в яслах, — відповів Вогнесерд. Поки він говорив, в ожиновому кублі щось зашаруділо і звідти виліз Куцохвіст, а за ним — кошенята і решта старійшин. Вогнесерд побачив, як звідти вилазить Хмарко і радісно дибає галявиною до Ряболицьої. Вона привітала його, лизнувши, і кошеня повернулося до тіла Кігтеморда, яке зникало в тунелі.

— Він мертвий? — запитав Хмарко. — Можна подивитися?

— Цить, — шикнула Ряболиця, обгортаючи його хвостом.

— Де Тигрокіготь? — запитала Синьозірка.

— Він рушив у вояцьку виправу на патруль Тіньового Клану, — пояснив Вогнесерд. — Ми знайшли кістки під час патрулювання. Вони пахли Тіньовим Кланом, тож Тигрокіготь вирішив напасти. Я послав Орляколапа його спинити, бо Жовтоікла збагнула, що то запах Зорелома.

— Орляколапа? — примруживши очі, нявкнула Синьозірка. — Хоч там і потрібно перетинати Громошлях?

— Я був єдиний вояк у таборі. Більше нікого було послати.

Синьозірка кивнула, занепокоєння в її очах змінилося розумінням.

— Ти не хотів залишати табір незахищеним? — нявкнула вона. — Ти добре впорався, Вогнесерде. Думаю, Зорелом таки намагався повиманювати з табору всіх наших вояків. Ми також знайшли кістки.

— Сіросмуг мені розповів, — Вогнесерд роззирнувся, виглядаючи друга, але той уже зник.

— Пошли Жовтоіклу до мене, коли вона закінчить із Зореломом, — наказала Синьозірка.

Її насторожив тупіт лап у папоротяному тунелі. На терен вибіг Тигрокіготь, за ним — Білошторм і решта групи. Вогнесерд тягнув шию, роздивляючись вояків, аж поки ген позаду не побачив Орляколапа. Молодий новак, здається, був виснажений, але неушкоджений. Вогнесерд тихенько зітхнув із полегшенням.

— Орляколап наздогнав вас до того, як ви знайшли патруль? — пильно дивлячись на воєводу, запитала Синьозірка.

— Ми навіть не зайшли на їхні угіддя, — відповів Тигрокіготь. — Саме збиралися переходити Громошлях, — він примружив очі. — Це Кігтеморда там закопували?

Синьозірка кивнула.

— Тоді Орляколап правду казав, — нявкнув воєвода. — Зорелом дійсно збирався напасти на табір. Він також мертвий?

— Ні. Про нього піклується Жовтоікла.

— Не може бути! — вигукнула Мишошубка, перезирнувшись із Вітрогоном.

Тигрокіготь спохмурнів.

— Піклується про нього? — форкнув він. — Та його ж вбити треба, а не гаяти часу на лікування!

— Ми це обговоримо, коли я побалакаю з Жовтоіклою, — спокійно нявкнула провідниця.

— Можемо обговорити це просто зараз, Синьозірко, — Жовтоікла вийшла на терен, виснажено понуривши голову.

— Ти залишила Зорелома самого? — прогарчав Тигрокіготь, блиснувши своїми бурштиновими очима.

Жовтоікла підвела голову і глянула на темного вояка.

— Його вартує Порохолап. Я дала йому макового насіння, тож він спить. Зорелом осліп, Тигрокігтю. Він не намагатиметься втекти. У лісі він помре за якийсь тиждень, якщо тільки лисиця чи зграя ворон не прикінчать його раніше.

— Тоді все ще простіше, — форкнув Тигрокіготь. — Нам не доведеться його вбивати. Хай ліс сам із ним розбереться.

Жовтоікла повернулася до Синьозірки.

— Не можна допустити, щоб він помер, — нявкнула вона.

— Чому ні?

Вогнесерд, затамувавши подих, спостерігав, як провідниця по черзі переводить погляд із Жовтоіклої на Тигрокігтя і назад. Цікаво, чи медикицька збирається сказати Синьозірці, що Зорелом — її син.

— Якщо це допустимо, тоді ми не кращі за нього, — спокійно відповіла Жовтоікла.

Тигрокіготь розлютовано махнув хвостом.

— А ти що думаєш, Білошторме? — нявкнула Синьозірка, перш ніж Тигрокіготь встиг розтулити рота.

— Він буде тягарем для Клану, його треба буде доглядати, — замислено відповів Білошторм. — Але Жовтоікла таки має рацію: чи ми його виженемо в ліс, чи холоднокровно вб’ємо, Зоряний Клан усе одно знатиме, що ми опустилися так само низько, як він.

Наперед вийшла Одноока.

— Синьозірко, — хрипко нявкнула вона. — Колись, бувало, ми по кілька повень тримали у себе в’язнів. Можемо і зараз так зробити.

Вогнесерд пригадав, що сама Жовтоікла була ув’язненою, коли тільки потрапила до табору. Він чекав, що медикицька нагадає про це Синьозірці, але вона мовчала.

— То ти справді плануєш утримувати волоцюгу в таборі? — заговорив Тигрокіготь до провідниці, його очі знову сяйнули люттю.

Вогнесерд скрушно збагнув, що не може не погодитись із воєводою. Йому була огидна сама думка про те, щоб убити Зорелома, — він краще за будь-кого знав, ким цей кіт доводиться Жовтоіклій. Але Зорелом був підступним ворогом, хай навіть сліпим. Утримувати його в таборі складно і небезпечно для всього Клану.

— Він справді сліпий? — запитала Синьозірка у Жовтоіклої.

— Так, справді.

— Інші поранення є?

Цього разу відповів Вогнесерд.

— Я доволі сильно його подряпав, — визнав він.

Тоді одразу ж глянув на Жовтоіклу і полегшено зітхнув, коли побачив, як стара кицька ледь схилила голову. Вона пробачила його за те, що він покалічив її сина.

— Скільки часу вони гоїтимуться? — запитала Синьозірка.

— Приблизно повню, — відповіла Жовтоікла.

— Доти можеш його доглядати. Після того ми знову обговоримо майбутнє цього негідника. Відсьогодні його називатимуть Хвостоломом, а не Зореломом. Не нам забирати в нього подаровані Зоряним Кланом життя, але цей кіт більше не