Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- Обіцяю, ви дізнаєтесь перша. Якщо вдасться все влаштувати за два дні.

Тут мене щось боляче кусає за носа, потім за вухо. Ледве стримуюсь, щоб не відмахуватись.

Так я скоро повірю в існування Чмоні, уявного і єдиного друга моєї секретарки.

Роблю оберт в танці і бачу сповнений ненависті погляд адептки Тян. 

От що я такого зробив, чим заслужив? 

Валеріан ще цей, це не знати що, не годне ні підтягтися, ні пройти смугу перешкод, ні захистити, ні покохати. Через якісь дівочі капризи він кружляє  з нею в танці, піднявши мою адептку на витягнутих руках. І криво всміхається.

Тепер розумію, на що він натякав під трояндовим годинником.

Ач, який спритник. Це моя секретарка. І я тепер дуже сумніваюся, що цей адепт будь-коли пройде залік на смузі перешкод. 

Нехай Фон хоч лусне. Такі слизькі пронози не мають одержувати диплом Академії.

Тим часом Валеріан, цей хлющ, цей провінційних княжич, що  не має жодного права торкатися моєї… ммм... секретарки, зовсім знахабнів.

Про що вони шепочуться? Нащо так близько нахилятися до вуха адептки, Тян не глуха!

У мене гуде в голові, наче грізний орган заграв реквієм по мені. Тому й не чую. Начувайся краще ти,  Валеріане. Бо насправді то реквієм по тобі.

Ми в цю мить міняємося партнерками. 

Адептка Тян з незрозумілим викликом відвертається, щоб навіть не дивитися на мене. 

Але в танці ми наче одне ціле.

Ох, не дивно що цей хлющ так легко її підняв. Вона ж нічого не важить. Я скоріш утримую її, щоб вона не злетіла до стелі, ніж підіймаю. 

І теж з викликом дивлюся на цю зрадницю.

- Ну як, ви уже остаточно вирішили, що вам треба саме такого покровителя?

Вона на мить проштрикує мене поглядом зелених очей, що так нагадують мені пару, аж серце стає.

- Я ще вагалася, пане ректоре. Але коли побачила повну гармонії вашу з дамою серця пару, то вирішила, що й саме такого і хочу. От.

Взяти б її зараз за… за щось би взяти й відшльопати.  Або хоч в куток поставити. Щоб подумала над своєю поведінкою.

- Що за брудні натяки, адептко? Я ніколи не мав з нею стосунків, крім суто ділових і от на балах…

- От і я беру з вас приклад, пане ректоре. Це мої ділові стосунки на балу. Як старша родичка, настійливо прошу вас займатися своїми відносинами. А не моїми.

- Я вже майже досяг перемоги, адептко.

Вона як це почула, спробувала вирватись з рук і втекти. Та від мене ще ніхто не втік. Наївна вона.

- Мої поздоровлення, що підкорили цю бабусю. - просичала адептка. -  Я теж майже досягла успіху. Побажайте мені удачі, пане ректоре.

- Удачі! - злісно гарчу, власноруч передаючи її в руки тому недолугому розпусному й уже нещасному адептові. 

Бо він двічі нещасний. По-перше, у нас завтра смуга-га-га перешкод. А по друге - ще й зваблений найбессердечнішим у світі створінням. 

І він дуже скоро побачить, як його світлі почуття втопчуть в бруд, а гаряче серце розіб'ють на скалки й друзки. Ще й наступлять бальним черевичком. 

До речі черевички у неї не бальні. У неї кеди? Саме так! Бо хтось неуважний, а саме я, не подбав про черевички з атласу. А потім удає з себе жертву черствості й жалкує про своє розбите серце.

До чого тут до речі моє серце?

Бррр, що називається - музикою навіяло. Що все гучніше завиває у вухах.

Я аж покрутив головою, в який гуділо і дзвеніло, наче рій органів там влаштував конкурс на гучність і драматичність. 

Яке ще серце? Чого це воно розбите? До кого світлі почуття, і взагалі про кого я це думаю?

Моя партнерка щось казала - дуже тихо, я нахилився, щоб розчути. 

Все одно ніхто не зверне уваги -  всі витріщилися на пару тих юних, зарозумілих, тих…. а, ну їх! Ну його. Ні, її.

- Мій шановний чоловік практично дав згоду. - прошепотіла партнерка. -  Але після бала треба буде обговорити деякі деталі, мій лицарю.

- Після бала, так після бала, я завжи у вашому розпорядженні. - проказав рішуче. 

І мене знову щось боляче вкусило. 

- Це невідкладна справа, мадам.  - пожалівся старій товаришці. - А тут бал до ранку. Не можу дочекатися закінчення цієї нудної церемонії.

- Як же ви праві. - кивнула вона головою з акуратно виплетеною високою зачіскою. - Замолоду то все так хвилює, так важливо стати королевою балу! А коли народжується перший онук, одразу розумієш, що вся оця мішура не варта одної його посмішки.

Вона ще щось говорила. А я наче вперше помітив, як люди швидко старіють. 

Бабуся. 

Вона уже тричі щаслива бабуся. І хоч має доглянутий вигляд, це дуже помітно.

Так і адептка Тян через двадцять років…

От нащо я на неї нагарчав? Вона - як метелик, що живе добу чи одне літо. Яке я маю право її осуджувати? 

Юна дівчина поспішає жити. Бо помре, а ми з моєю парою за цей час навіть змигнути не встигнемо…

Про це було так боляче думати, що я наче осліп і оглух.

- ...І ви колись матимете онуків, і тоді зрозумієте… - наче здалеку доносилося світське щебетання партнерки. - Сьогодні не нас коронують, мій лицарю. Правда - вони чудова пара?

- Неправда. Вони і не пара, і не чудова! - проревів я.

- Ви про що?

- Він про те, мадам прем’єр-міністерша, що не бувати їм парою. Ні чудовою і ніякою. - вчувся голос адептки Фіоленти. 

І низьке органне гудіння стихло.

Я обвів очима бальний зал. 

Десяток алепток і дві кобри-близнючки - комірниця й декан, стояли півколом і простягали руки до чорно-білої пари. 

Тільки тоді і тільки драконячим зором я побачив сітку з малесеньких, майже безсилих заклинань гніву й відрази. Але цих крихіток було безліч. І сітка з них вийшла хоч тонка, та величезна. Слабку людину вона вб’є.

Слабку секретарку.  

Як, мабуть, страшно померти в розквіті юності, ще й у сварці з власним ректором - промайнуло в голові, поки переносився до Тян, щоб закрити її від атаки.