Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

                                          Са-оір

− Моя черга, − опускається на моє плече рука брата. − Іди поспи, тобі теж треба відновитися.

Я киваю, але вставати не поспішаю. Продовжую дивитися, як чуже небо червоніє над лінією горизонту. Є щось гіпнотичне в тому, щоб спостерігати за світанком, навіть якщо над головою зоряне небо чужої реальності.

Пішов вже другий день, як нас із братом викинуло вибухом із підпростору в цю скелясту пустелю. Я майже не постраждав, лише кілька вивихів довелося вправити. Та опіки обробити, які вже гояться. А-атону пощастило менше. Йому вибухом переламало ноги й вибило плече під час падіння. Та й обпекло неслабко. Тож учора я здобув новий життєвий досвід. Вправляти кістки рідному братові мені ніколи раніше не доводилося.

Мимоволі морщуся, згадавши, як намагався навпомацки скласти все правильно, в той час, як мій близнюк лежав непритомний від больового шоку. А потім мені ще довелося обробляти безліч його опіків, не маючи нічого під рукою, крім мізерної стандартної аптечки. Розрізати по живому обвуглений одяг, виразно уявляючи, що зараз доведеться точно те саме робити для себе самого.

Але здається, я впорався непогано. Якщо мені мій слух не зраджує, зараз брат до мене вийшов на своїх двох, хоч і шкутильгав трохи. Вчора я його тяг на собі, щоб дістатися до скель і знайти для нас двох укриття на ніч.

− Як ноги? – питаю, не повертаючи голови.

− Іти зможу, − сідає він поруч, зі стогоном полегшення витягнувши обидві кінцівки перед собою. Справді зможе. Але поки що не зайве було б поберегтися.

Кинувши короткий уважний погляд, відмічаю, що опік, що тягнеться через весь правий бік його обличчя і шию, вже теж гоїться. Правильна обробка та вчасно введені ін'єкції роблять свою справу. Це добре.

Погано те, що мені довелося майже спустошити одну з наявних у нас двох екстрених аптечок, щоб привести нас двох у належний стан, прийнятний для обставин, що склалися. Кістки вправлені та зростаються, рани оброблені. Якщо пощастить, то й від опіків сліду не залишиться… Хоча, гадаю, наша Ліна прийме нас навіть зі шрамами. Якщо дочекається.

Але зараз нам насамперед необхідно подбати про те, щоби вижити. І поповнити ресурси, витрачені нашими організмами на міжпросторовий прорив та регенерацію після вибуху.

– Нам треба туди, – показую пальцем на північ. За кілька годин, що брат був занурений у відновлювальний цілющий сон, я встиг трохи налаштуватися на енергетичні потоки цієї пустелі. – Там вода та життя. Отже, їжа і, цілком можливо, аборигени. Треба розібратися, куди нас закинуло і як звідси повернутися.

− Отже, туди й підемо, − згідно киває А-атон. – Ми живі, це головне. Зворотний шлях знайдеться.

− Ти так у цьому впевнений? – криво посміхаюся. − У видіннях Ліни нічого не було про те, коли саме ми до неї повернемось. І чи повернемося взагалі. Це не схоже на тебе, брате, стверджувати те, що не є незаперечним фактом. Чи ти знаєш більше, ніж кажеш?

− Я завжди знаю більше, ніж кажу, — пирхає він у відповідь. Кривить обпалені губи. – У тому, що шлях назад є, я впевнений. Чи зможемо ми пройти по ньому, це вже інше питання. Але аналізуючи все, що трапилося, та явне втручання Абсолюта в наші долі й всю цю ситуацію, вважаю, шанси у нас дуже великі.

− Що ти маєш на увазі? − повертаюся я до нього всім корпусом.

− Та все те саме. Видіння Ліни. Адже вони не беруться нізвідки. Вона Око Абсолюта. І бачить тільки те, що він дозволяє. І спрямувати свій дар теж може лише туди, куди він дозволяє. Ти знаєш це не гірше за мене.

Так, знаю. І сам про це думав, поки сидів і дивився на чужі зірки. Згадував Ліну, її страх нас втратити, свою обіцянку, що знайду її, де б не знаходився… і божеволів від розуміння, що ця обіцянка може залишитися невиконаною. Що я можу більше ніколи не доторкнутися до неї, не побачити усмішку на чуттєвих губах, не ніжити її маленьке, досконале у своїй тендітній ніжності, тіло.

− Якщо він дозволив цьому статися… Ти хочеш сказати, що це Абсолюту потрібно було викинути нас сюди? Навіщо?

− О, в цьому питанні безліч можливих варіантів відповіді, — знизує плечима брат. – Хоча, як на мене, є два найочевидніших. Йому або було потрібно, щоб ми опинилися саме тут, або щоб нас не було там.

− З першим варіантом поки що немає сенсу гадати. Інформації надто мало. А от з другим… – похмуро хитаю головою. – Не розумію, яку користь Абсолюту може принести відсутність законних імператорів Аша-Ірон. Якщо тільки він не вирішив знищити імперію, яку він сам допоміг ашарам створити.

− У тому то й річ. Хочеться вірити, що Абсолют не розвалюватиме імперію, яку протегує тисячі років. Тому я й впевнений, що шлях назад у нас буде. Але це може зайняти місяці, якщо не роки, − задумливо дивиться в далечінь брат.

Там, над горизонтом, вже з'явився краєчок місцевого світила, освітлюючи червону пустелю світанковими променями.

Я розумію, що брат правий. Але монстри всередині рвуться з ланцюга, виючи від люті. І від туги, якщо до кінця бути з собою відвертим.

− Ми не маємо стільки часу, — бурчу я на знак протесту. − В Аша-Ірон залишилася наша се-авін, вагітна нашими синами. Одна без захисту.

− Захисник у неї є, − кривиться А-атон.

Він же не може це говорити серйозно?

− Що може протиставити спадкоємець молодшої гілки Бронзового Дому Раді Вищих? – не ховаю свого скепсису. − Навіть якщо заручиться підтримкою свого глави, Чотжар не зуміє відстояти її права та безпеку.

І це пече мене зсередини гірше кислоти. Вона така тендітна. Її так просто скривдити, навіть вбити. А нас немає поряд. Мене немає поруч, щоб укрити у своїх руках.

− Я не Чотжара маю на увазі, − як кулаком у груди.

Брат стискає щелепи, шумно видихаючи носом. Закриває очі, немов світло місцевої зірки, що підіймається з-за горизонту, завдає йому білю.

Я ж почуваюся так, ніби мене штовхнули в жерло вулкана. Темна, божевільна лють розростається всередині, наче язики полум'я, пожираючи всі інші почуття.