Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Власне, ти і є ідіоткою. Твоя мати дзвонила!

— Ні… А ти, що ти їй сказала?

— Що ти спиш.

— І вона повірила?

— Так.

Палліна присвиснула.

— Дякувати Богу!

— Але вона сказала, що завтра приїде по тебе дуже рано, тому що ти маєш здавати аналізи і відтак пропустиш перший урок.

Палліна радісно підстрибнула.

— Яху-у-у-у!

Її ентузіазм однак швидко зник, щойно вона пригадала розклад.

— Але ж у нас завтра першим уроком — релігія?

— Еге ж.

— Дідько, я не могла здати аналізи у п’ятницю, коли в нас італійська?

— Ну, хай там як, а вона заїде по тебе о сьомій, тож повернися раніше.

Палліна схопила Бабі за лікоть і потягла до Полло.

— О котрій тут усе закінчується?

Полло усміхнувся Бабі, та приречено привіталась із ним.

— Скоро. Максимум за дві години. А потім ми підемо їсти смачну піцу, га?

Палліна з ентузіазмом глянула на подругу.

— Чула? Ну ж бо, не переймайся. Підеш на піцу разом з нами?

— На піцу? Я зараз їду додому.

— Ну ж бо, не будь нудною!

Полло усміхнувся й закурив.

— Ну ж бо, тут і Степ є. Він буде радий тебе побачити.

— Так, але я — ні! Палліно, я повертаюсь додому. Тож ти швидко закінчуй тут. Я не хочу вталапатись у біду з твоєю матір’ю через тебе!

— Привіт, Полло.

До них підійшов череватий тип у чорній куртці, чорних широких штанях та «амфібіях».

Полло зіскочив з мотоцикла і тепло обійнявся з ним.

— Привіт, Товстику, як справи?

— Та трохи голова болить.

— Зачекай, я тебе відрекомендую. Це моя дівчина, її звати Палліна.

— Привіт.

— А це — її подруга.

Полло зупинився перед Бабі, намагаючись згадати її ім’я, — марні зусилля, бо він його не знав.

— Бабі, — допомогла йому Палліна.

Товстик подав руку Бабі. Оскільки вона була вільна, то він удостоїв її більшої уваги.

— Привіт, Бабі, як справи?

— Добре.

Бабі поморщилася — рука Товстика була гарячою і пітною. От іще Палліна! Спробувала непомітно витерти руку об джинси. Палліна, яка вже привіталась із Товстиком за руку і добре знала Бабі, помітила це і вибухнула сміхом. Бабі спопелила її поглядом. Товстик глянув на них, усміхаючись.

— Що таке? Чому ви смієтесь? Тобі вже розповідали про те, як я бахнувся?

— Ні.

— Тоді чому ви регочете?

Бабі спробувала виправити ситуацію:

— Просто так, ми давно не бачились. І я прийшла привітатися з нею, утікши з дому. Власне, мені тепер треба йти.

Товстик її затримав.

— Чекай, я хочу тобі розповісти про те, як я тоді бахнувся…

Бабі окинула оком цього типа. Його футболка «Fruit», брудна й розтягнута, колись давно була, ймовірно, навіть білою. Волосся масне. Густа і брудна борода спускалася йому до шиї і там змішувалась із шерстю на грудях, яка безладно й бунтівничо виглядала з викоту футболки. Таких типів не було навіть в «У порті» з Брандо. Бабі змирилася.

— Так, розкажи мені про те, як ти бахнувся.

— Бачиш оту віконницю? Так от, я в неї впилявся. Ми були втрьох: я, Полло і Сицилієць.

Полло усміхнувся. Він пишався своєю участю в тому епічному виклику.

— У нас усіх трьох були модифіковані «Веспи» з мотором «прімавера». Я зробив собі передній бампер із залитим туди свинцем, бо інакше він був занадто легким і, коли газуєш, піднімався. Ми були на старті, починали змагання з «вобли» — хто загальмує останнім. Знаєш таке?

Бабі похитала головою.

— Ні.

— Ну, це ось так. Ти стартуєш поряд з іншими двома, і хто доїде першим якнайближче до віконниці — виграв. Хто її торкнеться — той «вобла» і вибуває. Сіга свистить на старт, і ми мчимо, як ракети. Я притиснувся до «Веспи» — так виходить їхати швидше і менший спротив. Полло мчав поряд зі мною і, як завжди, плювався.

Бабі з відразою подивилась на Палліну, а та, своєю чергою, перевела погляд на Полло. Цей останній не знайшов нічого кращого, як невинно усміхнутися і розвести руками, вибачаючись у такий спосіб.

— Нумо, Товстику, веди далі.

Товстик глянув на нього.

— Це всі знають, що ти завжди чвиркаєш під час змагань, щоб суперники нервувалися. Він згинається над фарою «Веспи» і, коли під’їжджає до тебе близько, плюється. Але мене то не гребло. Я поставив п’ятдесят штук на свій виграш, і вони мені були дуже потрібні. Я був перший. Усі ті на узбіччі вболівали за мене. Я їх чув. Кричали: «Товстик… Товстик… Товстик». Я мчав на повній. На останньому повороті збіса нахилився. Полло вповільнився, і Сицилієць також. Ти тоді злякався, еге ж, Полло?

Полло лише усміхнувся, не відповів.

— Тепер я був на прямому відтинку. Вони мене наздогнали. Їхні «Веспи» були швидшими. Вони поставили собі зчеплення із прямими зубчиками, ці сучі сини. І нічого мені не сказали, еге ж. Залишалось десь метрів шістдесят до віконниці. Сицилієць піднімається першим. Ніби пружина — бемць. І так само Полло. Бемць — ніби парашут. І все, їм кранти. Я тоді заволав, як звір. Мчав далі, упевнений, що тепер вони мене не наздоженуть. Я був уже за двадцять метрів від віконниці, вісімнадцять, п’ятнадцять… А тоді піднявся і влупив ногою по гальму з усієї сили. «Веспа» почала пробуксовувати. Але я так врізав по гальму, що воно мені вилетіло. Уявляєш, я зламав металевий прут! І тоді я заволав. А потім нічого не пам’ятаю. Який був удар, га, Полло?

— Ага, таки класний був удар!

Товстик повернувся до Бабі.

— Тобі сподобалась історія про те, як я бахнувся, га?

Бабі краще придивилась до цього хлопця. На лобі виднівся довгий шрам. Мабуть, від того удару.

— Так, мені дуже сподобалось. Гарна історія.

Вона не знала, що ще сказати.

Товстик усміхнувся всім.

— Вибачте, але я маю йти, привітаюся з іншими. Ти що робиш, Полло, ганяєш сьогодні?

— Ні, Товстику, не ганяю, а ти?

— Та ні, я теж, мабуть, ні…

Товстик відійшов від них такою само непевною і хиткою ходою. Як він міг ганяти, якщо він і ходити нормально не міг? Бабі подивилася йому вслід, потім обернулась до Полло і Палліни.

— Еге ж, гарна історія, захоплива. Тобі все ще подобається ходити на