Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

плекає, почувати, діяти і сподіватися так, ніби чорне — це біле! З усього цього ми можемо зробити висновок, що Санчо жив, відчував, діяв і сподівався, перебуваючи під чарами дивної сили, яка спрямовувала і штовхала його проти того, що він бачив і чув, і що все його життя було підкорене цій силі донкіхотівської віри, яка донкіхотизувала його все більше й більше. Тож коли він думав, ніби обманює свого пана, насправді він обманював сам себе і став тим інструментом, який уже цілком реально й по-справжньому зачарував Дульсінею.

Віра Санчо в Дон Кіхота не була мертвою вірою, тобто такою, що обманює, що ґрунтується на невігластві; вона не була ні сліпою, ні бездумною, ні примітивною. Навпаки, то була віра справжня й жива, віра, яка живиться сумнівами. Бо лише ті, хто сумніваються, вірять по-справжньому, а ті, котрі не знають сумнівів і не відчувають спокус, які розхитують віру перших, ті, якщо й вірять, то не по-справжньому. Справжня віра підтримується сумнівами. Сумніви — її харч, вона живиться ними і щомиті себе утверджує, як ото справжнє життя утверджує себе смертю й оновлюється щосекунди, будучи безперервним творенням. Життя, що не має в собі ніякої смерті, яке не розпадається в процесі свого постійного зростання, не буде чимось більшим за безперервну смерть, за спокій мертвого каменю. Ті, хто не помирає, не живуть; не живуть ті, хто не помирає кожної миті, щоби відразу й воскреснути, і ті, котрі не знають сумніву, а отже, й не вірять. Віра підтримує себе тим, що розв’язує сумніви й повертається, щоб розв’язати ті, котрі виникли з розв’язання сумнівів попередніх.

Санчо бачив, що пан його божевільний і що вітряки були вітряками, а не велетнями, і добре знав, що груба селянка, яка йому зустрілася в околицях Тобосо, не була Дульсінеєю Тобоською, і тим більше не була вона Альдонсою Лоренсо, а проте він вірив своєму панові, і зберігав віру в нього, і вірив у Дульсінею Тобоську, і, зрештою, як побачимо, повірив навіть у те, що її було зачаровано. Ось такою є твоя віра, Санчо, і ти не схожий на тих, котрі вірять у якусь догму, не розуміючи ні її букви, ані її бодай поверхневого змісту чи навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Саме твою віру можна вважати справжньою, на відміну від тієї сліпої віри, яка вважає правдою те, що говориться у книжці, якої вона не читала, бо не вміє читати й не знає, що ж там, власне, в тій книжці написано. Ти, Санчо, дуже добре розумів свого пана, бо все, що він тобі казав, він казав дуже ясно й дуже зрозуміло, але твої очі показували тобі зовсім інше, а тому ти, з одного боку, підозрював, що у твого пана не все гаразд із головою, а з іншого, — ти сумнівався в тому, що ти бачив, і, незважаючи на все це, ти йому вірив, бо й далі супроводжував його в його мандрах. І тоді як твоя голова казала тобі, що ні, твоє серце казало тобі, що так, а твоя віра менше зважала на твоє розуміння й більше дослухалася до твого серця.

У цій боротьбі між серцем і головою, між почуттями й розумом, у тому, що перші кажуть: «Так!», а другий каже: «Ні!» — саме в цій суперечці, а не в тому, щоби привести їх до згоди, виникає плідна і спасенна віра; принаймні коли йдеться про таких людей, як Санчо. І таких, як Дон Кіхот, теж, бо ми ще побачимо, як сумніви обсядуть і Дон Кіхота. Та не випадає сумніватися в тому, що своїми плотськими очима Дон Кіхот пречудово бачив, що вітряки — це вітряки, а корчма — корчма, і що в глибині своєї земної свідомості він визнавав реальність видимого світу (хоч ця реальність теж була видимою), у який він укладав сутнісний світ своєї віри. І переконливий доказ цього ми знаходимо в тій дивовижній розмові, яка відбулася між ним і Санчо, коли цей останній повернувся в Сьєрру-Морену, щоби дати йому звіт про свій візит до Дульсінеї. Божевільний зазвичай — дуже глибокий актор, він грає на своїй сцені напрочуд тонко, але з усією серйозністю виконуючи роль Бога, короля або якоїсь тварини, він добре знає, що він не Бог, не король і не тварина. А хіба не божевільний той, хто з усією серйозністю сприймає світ? І чи не божевільні ми всі?

А зараз ми підходимо до найсумнішого моменту в житті та діяльності Дон Кіхота: до поразки доброго Алонсо Кіхано, який жив у ньому.

Отже, сталося так, що, коли Санчо повернувся до свого пана, з Тобосо виїхали три селянки верхи на віслюках, і Санчо відрекомендував їх Дон Кіхотові як Дульсінею з двома двірськими дамами і сказав, що вона приїхала зустрітися з ним. «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? — здивувався Дон Кіхот. — Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу». — «А нащо б я мав дурити вашу милость?» — заперечив Санчо. Вони виїхали на дорогу, й Дон Кіхот не побачив там нікого, крім трьох селянок, а Санчо наполягав на тому, що це Дульсінея та її двірські дами, а його пан, проти свого звичаю, повірив своїм чуттям, і вони помінялися ролями, принаймні зовні.

Ця подія з зачаруванням Дульсінеї навіює глибокий сум. Санчо й далі грав свою комедію; тримаючи за вуздечку віслюка однієї з селянок, він упав перед нею навколішки й промовив слова шанобливого привітання, спогад про які зберегла нам історія. Дон Кіхот дивився глибоко стурбованим поглядом на ту, кого Санчо називав королевою і сеньйорою і в кому він, Дон Кіхот, сподівався побачити Дульсінею, а Алонсо Кіхано, який був у ньому, сподівався впізнати Альдонсу Лоренсо, за якою мовчки зітхав дванадцять років, бачивши її лише чотири рази за весь той час. Дон Кіхот також опустився навколішки й «недомисленно витріщив очі на ту, кого Санчо величав королевою і княгинею», бачачи в ній лише просту сільську дівку, та ще «й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату». Подивися-но уважніше на цю картину, кабальєро: твій Санчо, в якому ти бачиш людство, що тебе супроводжує і веде, відрекомендовує тебе Славі, за якою ти стільки зітхав, а ти бачиш у ній лише просту сільську дівку, і то не вельми вродливу.

Проте та подія була ще сумнішою, аніж здається на перший погляд, бо не тільки Дон Кіхот не побачив свою Дульсінею, а