Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

«Побачите, що настане день, коли мене шануватимуть у всьому світі», — мав звичай казати убогий чернець із міста Ассізі[74], як розповідає нам Томас де Челано[75]; ті самі мотиви, які одних штовхали до героїзму, інших заохочували до святості. І як ото Дон Кіхот, розпалений читанням рицарських романів, виїхав у світ, так Тереза із Сепеди[76], ще малою дівчинкою розпалена читанням житій святих, котрі, як їй здавалося, «дуже дешево купували собі можливість спілкуватися з Богом», домовилася зі своїм братом поїхати у країну маврів, сподіваючись, що там їм зітнуть голови за любов до Бога, а коли обоє побачили, що цього не буде, то вирішили стати пустельниками й у своєму власному саду стали жити, як уміли, святим життям відлюдників («Книга життя», І, II). Про Іньїґо де Лойолу ми вже розповідали те, що розповідає про нього його секретар — отець Педро де Ріваденейра.

Хіба це не те саме, що мандрівне рицарство в царині божественного та релігійного? І хіба в кінцевому підсумку і перші й другі не прагнули до одного й того самого — вийти за межі свого земного життя? Одні хотіли продовжити його в людській пам’яті, другі — в лоні Бога. І хіба головна пружина, яка рухає життя нашого іспанського народу, не є прагненням вийти за межі свого земного життя, хоч це прагнення нині зведене на такий рівень, що його стали називати нашим культом смерті. Ні, це не культ смерті, це — культ безсмертя.

Той-таки Санчо, що здається таким прив’язаним до життя, яке минає і триває недовго, заявив, що «краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати», на що Дон Кіхот вельми розважливо йому відповів, що «не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить». А якщо не всі ми можемо бути ченцями, то не може бути такого, щоби стан чернецтва або монашества був досконалішим за будь-який інший стан, бо неможливо собі уявити, щоби стан найвищої християнської досконалості не був однаково досяжним для всіх, незалежно від того, хто в якому стані перебуває, а обмежувався внаслідок якогось природного закону для певної кількості осіб, залежно від їхнього походження чи якихось інших індивідуальних характеристик. І дуже добре сказав Дон Кіхот, відповідаючи Санчо, що якщо в раю більше ченців, аніж лицарів, то це тому, що й «на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують», принаймні тих, хто справді заслуговує на ймення рицаря. А якщо чернець буде водночас і рицарем, запитаєте ви? Дон Кіхот говоритиме і про таких людей.

Розділ IX

Де оповідається, зараз побачите, щó

І коли ж це отак розмовляв Дон Кіхот про славу, про її найвищу марноту, і про те, як воно буває, коли настає кінець світу? Коли їхав у Тобосо побачитися з Дульсінеєю і відчув у собі того доброго Алонсо, який їде на зустріч із Альдонсою Лоренсо, з кохання до якої він зітхав протягом дванадцятьох років. Завдяки божевіллю здолав сором’язливий ідальґо свою неймовірну сором’язливість, і ось тепер в обладунку та в образі Дон Кіхота він їде, щоб зустрітися з обраницею своїх мрій, щоб вилікуватися від свого божевілля, коли побачить та обійме її. Ми наближаємося до критичного моменту в житті кабальєро.

Й ось так розмовляючи то про се, то про те, пан і його зброєносець під’їхали до Тобосо, невеличкого міста, в якому жила Дульсінея.

Вони в’їхали в місто, коли вже споночіло, і Дон Кіхот сказав своєму джурі: «Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї,до її палацу, може, вона ще не лягала спати».

Звернімо увагу на те, що, просячи свого зброєносця виконати таку високу місію і зробити йому таку велику ласку, кабальєро розчулився й назвав Санчо своїм сином, і, крім того, зважмо й на те, які вони, ці Санчо, ця нижча порода людства, ті, котрі приводять героїв до Палацу Слави.

Брехун Санчо опинився в скрутному становищі й, не знайшовши іншого виходу, зізнався, що він ніколи не бачив Дульсінеї, але з’ясувалося, що і його пан ніколи з нею не зустрічався й навіть ніколи її не бачив, а закохався в неї з чуток, з людських розповідей про її красу та розум. З чуток і всі ми закохуємося у славу, хоч ми ніколи її не бачили й не чули. Але ж ішлося, власне кажучи, про Альдонсу, яку Алонсо Кіхано все ж таки бачив, і добре бачив, нехай навіть лише чотири рази за дванадцять років. І, зрештою, лукавий Санчо домігся, щоб його простосердий пан виїхав із міста й зачекав у якомусь лісочку, а він тим часом спробує відшукати Дульсінею.

Розділ X

Де оповідається про хитрощі, на які пустився Санчо, щоби зачарувати сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж кумедні, як і правдиві

І саме тоді Санчо виголошує свій монолог, сидячи під деревом, коли каже, що його пан, поза всяким сумнівом, божевільний, і він у цьому не набагато від нього відстав, адже супроводжував його і служив йому, і тоді він вирішує одурити його та «виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь». І тут ми бачимо, як вірний Санчо вирішив зіграти поганий жарт зі своїм паном, а отже, й приєднатися до його насмішників — подія, яка налаштовує нас на сумні роздуми! І тут також цікаво поміркувати про те, як могло бути, що Санчо, який вважав свого пана безнадійно божевільним і спроможним піддатися на його найпримітивніший обман, і таким, що одне вважає за інше і бачить біле чорним, а чорне — білим, як могло бути, що, розуміючи все це, Санчо дозволяв обманювати себе і далі зберігав свою віру в Дон Кіхота й, не вірячи йому, вірив у нього, і чудово розуміючи, що той бився не з велетнями, а з вітряками, й з отарами овець, а не з ворожим військом, проте не втратив віру, що той, зрештою, подарує йому стільки разів обіцяний острів.

О, чудесна сила віри, спроможна вчинити опір будь-якому натиску зневіри й розчарувань! О, таємниці санчопансівської віри, яка, не вірячи, вірить і, розуміючи й проголошуючи, що чорне — це чорне, примушує того, хто її