Читати книгу - "Холодний Яр"

— Не годиться. Напиши но, осауле, ти. По військовому. Коротко та ясно.

Озброївшись олівцем починаю ломати собі голову над різними варіянтами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький «зразок», що лежав переді мною — пишу з нього «плагіята»: «Московсько-жидівським червоним катам України — нещадний жовто-блакитний терор!» Дальше від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную «товаришам» негайно визбиратися у свою Московщину, інакше всіх їх на Україні чекає смерть. Не потрібуємо «няньок», щоби опікувалися нашими справами. Самі собі раду дамо. Окремо обіцюю своїм зрадникам, які пішли на послуги до ворога — що пощади для них не буде.

Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота «збунтувався» проти виразу «жовто-блакитний терор».

— Блакитний, чи ще там який рожевий колір — на суконки для молоденьких панночок добре надається. Але вбирати у нього — нещадний терор — як це до чорта виглядає?! Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор, — чому не можемо назвати свого терору — чорним?

Отаманемко зауважив, що тоді хтось з боку міг би змішувати нас з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоби замість слова жовто-блакитний, ужити слово — національний.

Підвечір до мене підійшов на подвір’ї Чорнота, який радився перед тим щось з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.

— Під ранок буде дощ, а вечір буде темний, захмарений... Підеш зо мною наших хлопців голови забрати, а червоноармійські на їх місце настромити?

Охоче згоджуюся.

Ми знали, що під Кам’янкою, вночі стояла виставлена в наш бік застава із шести чоловік з кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому курганові, або як називали його — «майданові», що мав на своїй верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що у ньому, козацькі «хеміки» робили у старовину селітру для пороху.

Вечір видався дійсно темний, з вітром. Взявши із собою двадцять чоловік з двома ручними кулеметами — заходимо той курган полями ззаду, від Кам’янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста у шестерьох, взявши з собою тільки кинджали і револьвери — плазуємо до кургану. У півсотні кроках від нього, Чорнота поліз на розвідку сам. Повернувшися, оповів шепотом що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать розмовляючи коло кулемета на гребіні з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цієї сторони хіднику на курган, а ми удвох, прокравшися попід внутрішніми боками заглиблення — прикінчимо з плечей двох, що не сплять, «чеченськими вдарами» між лопатки. Кавказький кинджал, вбитий поперек лезом між лопатки, неминучо розриває, завдяки формі свого леза, позвоночний стовп, що відразу параліжує всі почуття. Це було вірніше як шукати з плечей серця. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.

Виплазувавши тихо на курган, залишаємо хлопців і розлазимося з Андрієм в оба боки попід внутрішніми схилами ями.

За дві-три хвилини, червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в «матушкє Расєє» — замовкли навіки. В наступні секунди — сонні стали мертвими. Вся застава не видала ні одного крику.

Відрубавши червоноармійцям голови, повертаємося з ними до своїх. Прислухавшись якийсь час — плазуємо всі до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені у петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним із козаків, понасилювали, б’ючи до землі, на кожний по три ворожих голови. На місце відв’язаних чекістських табличок Андрій прив’язав заготовлені ним у манастирі: «Московсько-жидівським червоним катам України — нещадний національний терор!» — «Це чекає усіх червоних бандитів!» Списи стали на своє місце, «лицем» до міста Забравши голови загинувших хлопців, відсуваємося назад і захопивши з Кургана кулемет та рушниці — прямуємо полями до лісу. Добре змочені по дорозі дощем — вертаємося до манастиря.

В наступні ночі наша «відозва» була розліплена у Чигирині, Черкасах, Знам’янці, Олександрівці. Міліціонер телепинської міліції, що приїздив до Кам’янки з пакетом від свого начальника, — розліпив її вночі на мурах у Кам’янці.

Грушківські хлопці упіймали і привели до манастиря свого односельчанина Семена Залізняка, що зрадив нас у Кам’янці. Залізняк, забравши до Кам’янки жінку і дитину — прийшов вночі до своєї хати за якимись потрібними речами.

Допитом його занявся спеціяльно Чорнота. Я у цей час був занятий іншою «роботою». Проходжуючися по валах — відбив у жирного манастирського кота молоде пташеня. Ситий кіт, упіймавши його, грався ним і трохи помняв. Провозившися з ним, поки почало підлітати, за порадою старої черниці — несу його валом на місце, де взяв, щоби його могли знайти там «батьки» і забрати до гнізда. По дорозі наздігнав мене Чорнота, який з двома козаками вів поза валом зв’язаного зрадника. Вирок на нього був вже винесений давно. Побачивши мене на валу, Залізняк підняв до мене зблідле жалке обличчя.

— Рятуй мене, Юрій!... Ти ж так любив мою маленьку Ганусю... Тепер вона зостанеться сиріткою...

Мовчки проходжу вперед. За плечима у мене розлягається розпучливий крик. Ще пару місяців тому — мені було би його жаль. А тепер... Ця, зліплена з української глини, ворожа цеглина — мусить бути розтовчена.

Пустивши пташеня і зачекавши, поки воно зв’язалося криком з батьками, що з тривожним криком літали навкруги по деревах і корчах, — іду назад. В рові під валом лежить Семен Залізняк. По тому, що голова розсічена шаблею майже на двоє — пізнаю важку руку Чорноти. Припоминаю собі його слова Гануся — це була його надзвичайно мила і розумна дочечка років п’яти-шести. Коли дружина його відвідувала нас у Кам’янці — я цілими годинами пестився з нею.

Може Залізняк і зрадив через те, що повіривши у сталість большевицької влади, не хотів, щоби Гануся побачила його колись мертвим, щоби не побачила знущань над матір’ю, спаленої хати... Та чи не все рівно — чому зрадив? Чому віддавав на смерть два десятки товаришів?

XII.

Життя у манастирі йшло своїм порядком. Я, користаючи з «мирних» днів, упорядковував штабову канцелярію, переводив реєстрацію старшин та підстаршин. Ночами, щоб ніхто не бачив, відвідував Галіну могилку й годинами непорушно просиджував коло неї з запеченим на серці болем. Чорнота не читав мені більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються за існування — то білі рукавички мусять бути скинені.

За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві,