віддалася йому, віддалася так легко, як це проробляють сучки на щітковій фабриці, і аби під час злучення вона не була целкою, то б зопалу можна було нарватися, назвавши її професійною курвою. Але це було вперше. Тоді над містом висіли яскраві квітневі дні; дні зависали серпанками, покриваючи нездоровою радістю квартал за кварталом, починаючи від ботанічного саду, аж до Осокорків. І отак вони зустрічалися в місті. Потім одного світлого дня Ліліт не дочекалася телефонного дзвоника, прийшла до комірчини, але замість Стасика знайшла там відрубану голову. В роті стримів відрізаний член. Ліліт, з холодним аристократизмом, тобто по можливості, тим днем, у розвої травневої каламуті, навіть не дошукуючись, не вишукуючи проблеми і причин, стояла у хижі, заляпаній кров'ю, засипаній ошурками, розвернутими догори хрестами, п'ятикутними зірками; вона задумалася, нібито згадуючи або вишукуючи щось в далекій пам'яті; потім обережно, заскочена нелюдською тоскою, жіночим істеричним, до мазохізму каяттям, наче страхаючись, що завдасть ненароком шкоди голові, не її, а коханця, обітерла його чоло, засинілі губи, запінені рожевою сукроватицею, запнула у яскраву, з трояндами і ружами квітчасту циганську хустку. Потім сіла на стілець, прямо під відкритими дверима хижі, стрільнувши очима просто у високе синє, з повітряними кулями хмар небо: закурила, жадібно, великими ковтками поглинаючи дим. І тут перед зором її полетіли — ослизлі кахельні плити трупарні, з безголовим тілом Стасика: його тіло, занурене у формалін, як велетенський тритон. «І то здорово», — зі злістю прошипіла вона. Потім вона йшла вузенькими вуличками, петляючи та плутаючи задрипаними закавулками, закапелками, романтично овіяними середньовічним смородом. Була середина квітня, зелень повитикалася, нахабно мацькаючи очі. Від яскравого, ніжно-зеленого до непристойності, як оголена дівуля на майдані Незалежності, розтягнутого зеленою плямою газону її витошнило, знудило, а потім набило сухого листя у голову. Упродовж довгих років Ліліт не змогла дати ради тому почуттю, як і кожна нормальна жінка, зневірившись у коханні, вона вирішила, що нині на подвір'ї зовсім інший час, хоча за звичкою тримаючи фотокартку Стасика, — спочатку біля грудей, потім він перемандрував на стіну, приліплений на стародавньому дзеркалі, з облузаною рамою, разом зі Сталіним, Дівою Марією, розіп'ятим Христом. Тіло знайдуть на смітнику. Годі що розібрати. Навіть для формаліну він не годився. Студентки згрібали рештки: нирки, печінку, що шубовснули у фізіологічний розчин. Знайомі, з медичного, принесли залакований череп Стаса, — прощаючись з романтизмом, вона викинула череп у воду. Наскільки то було правдою чи фантазією, не знали ані батько, ані в пізнішому часі Ракша, навіть вона сама, несподівано заспокоївшись у своєму житті, наче серед літа зустріла зиму. Десь там відгонило байронівщиною чи Стендалем. Напевне, вона знала більше за Стасика, розумілася на таких речах, що задрипаному панкові слабо потягатися з нею. Європа, виховання, розбещеність, але і козяче співчуття до згиблого, як на її думку, було органічним, як жінці проститувати. Вона не бридилася цього слова, а навпаки воно, це слово, навіювало тихі хорали забороненого. її принаймні розважало. Упродовж кількох років вона навіть неспроможна дати ради почуттям, думкам, уперто відтинаючи від себе образи і кілометри Стасика, — в часі Ліліт зрозуміє, що ідіоти, як і жінки, мржуть бути переконливими. Брехати легше, бо брехня ні до чого не зобов'язує, і людина всяк смана, і тому побрехеньки звучать в чужих устах» як власні, наче виправдання, наче доказ та свідоцтво на право свого мізерного життєустрою. Правду про себе ніхто не любить. Правда, як триденний запор, що з каловими масами виходить нарешті, рвучи пряму кишку, заливаючи кров'янкою, вифарбовуючи у коралі білий унітаз людської гідності, в клозеті, де не працює бачок для зливу води. Невідомо, куди вона діла голову Стасика. Це їй наснилося: зараз чад минулого не більше вигадки: око скліпує туманно і підозріло на Ракшу. Небезпечний погляд жінки. І після цього короткого роману вона чекала страшних мазохістських спогадів, що ось її душа зіжмакається, як осінній листок, що біль, розпука прийдуть згодом. Але нічого такого не трапилося. Щоправда, лягаючи у ліжко з іншим чоловіком, яскраві розводи внутрішнього вогню тільки відтіняли її обличчя. Вона дорослішала, робилася жінкою, розумною, хитрою, пухнастою і лютою, як кішка. Але милосердною. Уроки тата, котрий аж ніяк не знав, народився без того ж таки милосердя. Світ топився в побурілих від тоски очах. Вона приїхала до того клятущого підвалу, туди, де пережито скільки-то маніакально-солодких мазохістських хвилин, що аж самій соромно робилося, вже заміжньою, зовсім молодою жінкою до цього місця, але нічого не схвилювало її. Вона враз відчула себе беззахисною; як хто роздягнув силоміць. Вона враз відчула себе маленькою, вірніше, забажалося їй зробитися маленькою, крихітною і доброю, як біла порцелянова лялька. Зрозуміла, що вороття немає, дороги ведуть в один напрямок, а квитки назад не здають і не приймають, — добирайся як знаєш. Вона вирішила, що все попереду, а як ні, то нехай.
Батько у неї — добродушний такий катюга, а можна відверто назвати, потішити старого, назвати щирим циніком, катом за покликанням, він подався у фізики, але метикувато пов'язав якось цю галузь з бізнесом, досить сумнівним, проте з міцною репутацією в колах, з презентацією на вибраність. Він був катюгою за покликанням, з добродушною ціничністю міг поховати половину людства, що мешкала в місті. При нагоді. Та нагода йому скоро трапилася, за неї, за ту нагоду, ще й нагороджували, платили, і він ніколи не розраховувався з власним сумлінням. Так, правда, час героїв давно минув. Цей маніпулятор власного життєустрою помер від променевої хвороби.
Ліліт не бавилася зі словом «кохання»; кохання існувало для неї як щось віддалене, абстрактне, як трупарня з безголовим її першим мужчиною. Кохання існувало для неї органічно, з благопристойністю, з бізнесом, з життям, але стояло на надто низькому рівні. Можна сказати, що вона його, того кохання, хотіла напівсвідомо спекатися. Вона хотіла бути незалежною в країні, де все залежне, окрім двірників та кочегарів, що належали майже до привілегійованої касти начистити узурпатору штиблети. Вона намагалася, навіть успішно, зайнятися комерцією. Два бутіки, кілька аптечних кіосків. Гроші — це твердиня, навколо якої все крутиться, розламується, розгорається на порох жорнами все, що вона плекала, охоплюючи ореолом страждань, — солодких, пронизаних чистотою світла, що насамкінець, упавши на предмета, набирає вигляду чорної діри, — як і кожній жінці, якій бажається бути небом, а сутність її тягне на землю; як колись далека її прародительниця за гріхи вигнана була з Едему. Вона як земля, що хотіла поріднитися з водою, а світ, — на диво, — перетворювався на багнюку. Вона кохалася на музиці, особливо зимою, слухаючи органні
