Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

кишки гази. Щасливі, струснувши останні краплі, затягують, шваркнувши, в унісон, зіперами. Тільки про людину починаєш думати, душечка, зайка моя, а воно такою скотинякою, дитино моя… Що трапилося? Дай своє вушко, щось скажу. Боже! Невже? О, треба попередити Міну, а то чого доброго… Що? Ти так гадаєш, що вона в курсі? Не тільки в курсі, а добре знає, про що і для чого, як… Вона сама і підкинула йому трипера?! Та не горлай так, бля, заткни пельку, бо міністр наш має стовідсотковий слух, кажуть, перед тим як стати міністром, він був суфлером? Як? Не задавай зайвих питань. Звідки тобі це знати? Як актор?!!!! Не може бути він актором… Така імпозантність притаманна тільки суфлерам… А що, любчику, головніше: актор чи суфлер? Яке ти село, дєрьовня, кугутяра одним словом… Ну-у-у-у-у. Злий такий, злий, мені такий злий. Під декоративною пальмою жовта калюжа підлизує дамочці черевики на високих каблуках. Вона вертиться на підборах, вишукує голодними очима ще когось, бо сьогодні одного мало. Так, злий, але після третього трупа лагідний, як травневий ранок.

Ліліт не морочила собі голову коханням. Від матері, з кров'ю, увібрала холодну прагматичність, спочатку з суто з гігієнічних міркувань, вона дозволяла пускати до себе в ліжко мужчину, навіть не симпатичного їй. Але стиль життя вимагав таких короткочасних злягань та попущень, і вони, її коханці, забувались із чмаканням презерватива в унітаз. Вона не втрачала ніколи тієї жіночої чарівності. В коханні була віддана одному мужчині, якщо це було справжнє кохання, і вона могла бути покірною жінкою. Можна обмовитися: батько у неї був патріотом, в залежності, куди політичні вітри візьмуть і подують. Дітей своїх він виховував за кожного режиму, а тому більшість з його отприсків не знали рідної мови; аби не впертість Ліліт, то він би певне виховав би з неї ідіотку, і проживи довше з її матір'ю. Від батька вона нічого не вспадкувала, ані характеру, ані грошей, тому і любила по-своєму, хоча завжди, з плачем, дорікала матері. Тато помер молодим і несподівано. Ракша був її перший, втаємничений, звісно у мріях, коханець. І подорослішавши, вона одного гожого денька побачила ще не підтоптаного полковника Ракшу. Ось такий може стати моїм чоловіком; жінки люблять високих і сильних, мужніх і боягузливих, а вкінець — який попадеться. Вона виростала серед книг, няньок, покоївок. Заборонені книги, що потрапляли до її рук, з оголеними красенями, шпарили сором'язливим червоним рум'янцем молошного кольору шкіру. Ця зустріч з Ракшою була миттєвою, вони навіть не перекинулися і словом. Хто вона, школярка, а він, легендарний полковник Ракша, гроза бандитів і покровитель знедолених. Хоч усцись зо сміху. Батько Ліліт полюбляв полювання з гончаками, щоб єгері трубами сповіщали про прибуття «дуже високих столичних чинів». Але він жив скромно, може, й не на одну зарплатню, якої б вистачило на півкварталу обідранців. Та й не тільки. Кохався на природі, а не любив. У Ліліт, у цьому кавардаці маленьких та великих інтриг, трагедій, дешевих, мов індійське кіно, мелодрам, напрочуд збереглося щось світле. Однокласниці і однокурсниці дивом дивувались, як все легко дістається їй в житті. Несправедливість така вимучувала Ліліт вкрай, наче вона винна у всіх гріхах зачучверілої молоді, що віддавалися одне одному, як сучки на вулиці під час тічки, патякаючи про мораль разом із заклопотаними батьками, коли їм, за манною кашою, вручали по кілька гривень, напучаючи на добрі діла: а ось я тобі, донечко, молитовку до екзамену, на бумажечку написала. Вона завжди була легкою, надто розумною як для жінки, аде водночас повна жіночого паскудного безсоромства. Вибух мідного волосся, трохи підфарбованого, зелені очі, ніжне тіло, — годі на правому чи лівому березі пошукати ліпшого. Порода. Але коханець її, якого стримував тільки громадянський шлюб, утік від неї. Не витримавши розбещеної краси, майже ренесансоврї вроди, лякаючись витонченого, але непрагматичного, чоловічого розуму, що навіть закричав на вікна, коли Ліліт, заливаючись слізьми, дивилася у спину, а він розвернувся перекошеним болем і люттю обличчям, швидко, по-хамськи інтелігентно захаркався: «Гермафродитка хєрова!!! Кому ти тут потрібна?!» Й невдовзі закінчив Кембрідж. Так, полишив з-за якоїсь віспастої бридулі, з обличчям, поораним як тертушка. Професорка. Кандидат тьмутараканських наук, в чому Ліліт не хотіла розбиратися, але могла, як і не захотіла ділитися з чоловіком. На перший погляд вона легко знесла зраду коханого чоловіка, але погляд у неї став лагіднішим, з крихтою печалі у кутиках ока; вона говорила ніжним голосом, але десь у грудях, відчувалося, як щось вуркоче пекуче до несправедливості, жорстокіше, ніж буває насправді. Тільки терпужний, як по зубах, удар прорізав зморшку у кутиках рота. Й одного гожого дня їй збрело в голову пізнати життя. Як і кожній доморощеній сцикусі, хоча вона вже спізнала гіркоту першого розчарування, а майбутній чоловік тільки-но надсилав листівки з Кембріджу, вона забажала гризнути ще не міцними зубками і відгризти найсмачніший шматочок. Як завжди. Без традиційних сюсюкань київських за столом, вранці, за гречневою чи вівсяною кашею, вона виклала план подальшого існування. Батько спочатку підняв окуляри, окинув її постать, виліплену так доладно, що годі уявити було, щоб відпустити доньку, але несподівано для сім'ї, особливо для прагматичної і поміркованої матері, виказав нечуване захоплення. Зіскочив з дзиґлика, зарепетував, засвистів п'ятнадцятилітнім хлопчиськом. За життя батька, що руслом небесним протікало у неї над головою, для всіх злиднів вона була взірцем небожителів, її відверто зневажали або любили, лестилися, як тхори перед левом. Вона довго не помічала фальші, і світ для неї справді був таким, як змальовували її знайомі. Що і не дивина, вона не була у великому захваті, бо вже скуштувала чогось, але не розпізнала на смак. її виховали у найліпших традиціях домострою, хоча вона вишикано, стильно одягалася, здебільше по-спортивному, але елегантно. Від рештки звичок, що відгонили столичною сечею напівкупцівського міста, просяклого кислою капустою, цибулею, оселедцями, вона була не у великому захваті. Вона жила собі тихо, відліковуючи секунди, хвилини, миттєвості, години, роки. Вона дивилася в цю печаль майже по-дитячому наївно, наче засуджуючи, що, мовляв, ви не даєте мені щастя, того, що в народженні моєму було обіцяне, тому сама візьму його. Як вихололе молоко, світилися її очі. І першим коханцем у неї був панк на прізвисько Стас. Він знався на інфернальній езотериці, складав гороскопи, астрологічні прогнози, відверто носив на грудях перевернутого хреста, тижнями не мив волосся, так і бовтав, обсипаний лупою — придурок усім придуркам. Після місяця залицянь, побачень, просиджування на лавках або в підвалі під'їзду, потискавшись, вона нарешті