Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

як він спочатку служив в армії на рік довше, а потім провів цілих п’ять років у республіканській столиці, навчаючись на лікаря. Не можна сказати, що за роки студентства Назарко загалом не навідувався до їхньої Бакоти. Однак короткі відвідини рідної домівки раз на рік під час літніх канікул нібито навпаки підкреслювали: молодший синочок – це вже «відрізана скибка», ось вивчиться на лікаря, тоді зникне назавжди.

Тепер медінститут залишився позаду, й колишній мрійливий сільський хлопчина Назарко перетворився на молодого працівника «швидкої допомоги», який і справді почав укорінюватися в Києві. Відчувши, що цього літа він приїхав ненадовго, Аґлая раптом змінила свою звичайну лінію поведінки. Тепер вона всіляко піклувалася, аби молодшенький синочок був від пуза нагодований і не дай боже не стомився! Назарко ж нахабно користувався цим і майже не допомагав по господарству.

Гарась намагався заручитись батьковою підтримкою, проте старий Амос тільки рукою махнув:

– Не чіпай їх, синку. Матір скучила, дай їй натішитись.

То що ж це виходить?! Щоб з тобою отак поводилися, оберігали від усіх хатніх справ, треба надовго полишити батьків?! Нібито так і виходить… Старший син ніколи не полишав рідної домівки за виключенням чотирьох років війни – але ж то була примусова мобілізація, від якої не було можливості ухилитися. Тепер же, дивлячись на те, як матір в’ється довкола Назарка, Гарась уперше в житті почав замислюватися, а чи не дременути кудись світ за очі й йому також?

От тільки куди саме… Він не знав.

Поки що не знав…

Голосіївський ліс 77 , Київ, 25 вересня 1960 року

Їхнє товариство було незвичайним в усіх відношеннях. Насамперед не всім дітям щастить мати батьків, які працюють у справжньому цирку. Це обертається можливістю не тільки відвідувати вистави, але навіть брати в них участь. Пересічні громадяни й не здогадуються, що коли під час дійства хтось із артистів звертається до публіки, то найчастіше на його заклик відгукується «своя людина», з якою все заздалегідь відрепетирувано. Коли «свояками» працюють діти, то вони мають шанс побешкетувати на арені разом з клоунами, покрасуватися асистентом ілюзіоніста тощо. А наприкінці їхні старання винагороджуються щедрими аплодисментами глядачів.

Якщо ж твій батько працює в цирковому оркестрі – о-о-о, тоді всі описані вище переваги не просто лишаються при тобі, а подвоюються. Бо бути дитиною циркового артиста – це вже незвичайно, а бути дитиною циркового оркестранта означає безпосереднє відношення всієї вашої сім’ї до невловимо-чарівного світу музики. А це просто неймовірно!..

Щоправда, ця блискуча медалька має також спідній бік. Адже всі вихідні та святкові дні для всіх «циркових» (з оркестрантами включно) є часом найнапруженішої роботи. Тоді вистави відбуваються двічі на день, і на сім’ю не лишається жодної вільної хвилини. Ну що ж, мистецтво вимагає жертв… Тим паче мистецтво циркове!

Втім, усі вони були не просто дітьми циркових оркестрантів. Особливість оркестру Київського цирку на Червоноармійській78 полягала в тому, що там було чимало поляків, і це згуртовувало додатково. Особливо тісно приятелювали Агнешка Ковальчик і Кася Заремба. Чому? Хтозна… Можливо, тому, що батьки обох дівчат грали на тромбонах. Можливо, через однаковий вік або ще з якоїсь другорядної причини… Здавалося б, конфігурацію їхнього дуету не змінить ніщо. Та коли в оркестрі з’явився кларнетист Богдан Новак, його дочка Альбінка дуже швидко налагодила стосунки з подружками. І от уже всім трьом здавалося, що вони знайомі цілу вічність!..

Нині цирк готувався до переїзду в нове приміщення на площі Перемоги (відомої в народі як Євбаз), що стало можливим завдяки зусиллям теперішнього директора товариша Черненка79: саме Борис Іванович «продавив» через Москву рішення, реалізація якого тривала форсованими темпами. Відкриття нового майданчика намічалося на 5 листопада – напередодні запуску першої черги київського метрополітену. Таку дату обрали, позаяк на 6 листопада припадала ще й 17-та річниця визволення Києва від німецько-фашистських загарбників – а вводити в експлуатацію новий цирк у такий святий день… Це виглядало би трохи навіть аполітично. З аналогічних міркувань ніхто б не наважився заводити мову про 7 листопада – 43-тю річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції…

Отож і націлилися на 5 листопада. Тепер усі працювали на майбутню подію як скажені, не шкодуючи сил та здоров’я. І знов-таки допоміг закон «зворотного боку медалі»: доки чоловіки-оркестранти днювали й ночували на роботі, їхні сім’ї вирішили провести сьогоднішню неділю в Голосієві у гостинному домі віолончеліста Левандовського. Адже тут настільки чудова природа, що ніякими словами не описати!..

Отак і сталося, що тріо подружок – Агнешка, Кася й Альбінка вирішили прогулятися в місцевий ліс. Напередодні дощило, й вони розраховували щвидко назбирати білих, а ще краще – польських грибів для сирного супу по-краківськи. Усе йшло добре, плетені кошики вже наповнилися приблизно до половини, як раптом дівчата зіштовхнулися з дивним літнім чоловіком, який прямував їм назустріч майже непомітною лісовою стежиною.

Власне, ця зустріч ошелешила саму лише Альбінку, яка досі ще ніколи не бувала тут, у Голосієві. Що ж до Касі й Агнешки, то вони привіталися з чоловіком, немовби з добрим старим знайомим:

– Доброго ранку, Максиме Тадейовичу! Доброго ранку…

На це старий не відповів нічого. Він як ішов собі, так і продовжував іти, розглядаючи траву під ногами та щось зосереджено бурмочучи собі під ніс. При цьому примудрявся легенькою паличкою, затиснутою в правій руці, креслити на землі перед собою таємничі знаки, що зникали наступної ж миті. Легенький вітерець трохи розтріпав акуратно підстрижене, абсолютно сиве волосся, завдяки чому голова старого здавалася немовби оповитою яскравим німбом – адже насувався він на дівчат проти сонця.

– Волхв. Це хто… невже справжній волхв?.. – прошепотіла трохи перелякана Альбінка, коли, оминувши їх, незнайомець нарешті пірнув у лісові хащі за їхніми спинами.

– Волохов?! Який такий Волохов?.. – здивувалася Кася, не розчувши як слід слова подружки. – Нема тут нікого з подібним прізвищем.

– Не Волохов, а волхв, – виправила її Альбінка. – Волхв. Давній чаклун. Як у Пушкіна – пам’ятаєш, ми «Пісню про віщого Олега» вчили?..

Из темного леса навстречу ему

Идет вдохновенный кудесник,

Покорный Перуну старик одному,

Заветов грядущего вестник…

– Альбінко, та ти що?! При чім тут волхв, при чім тут кудесник, що ти таке верзеш?! Це ж поет Рильський! – щиро розсміялася Агнешка. – Максим Тадейович живе на дачі, це зовсім поруч.

– А що бурмоче під ніс і не помічає нічого довкола, то це нормально. Отже, чергові вірші якісь придумує. Щось таке:

Як парость виноградної