Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Плекайте мову…
– Це що… той самий Рильський, якого ми в школі проходили?! – Альбінка не вірила власним вухам.
– Ну так, той самий, – підтвердили подружки. – А чому не віриш?
Та, незважаючи на очевидну безглуздість висунутого припущення, Альбінка продовжувала наполягати на своєму: це був волхв, і все тут!.. Суперечка тривала, аж доки дівчата не назбирали повні кошики грибів. Коли ж повернулися додому до Левандовських і розповіли про зустріч на лісовій стежині – о-о-о, що тут почалося!.. Всі наввипередки кепкували з Альбіни через нестримність її фантазії, радили замість романтичної поезії читати куховарську «Книгу про смачну і здорову їжу» – оце в житті точно згодиться, щоб прокласти надійний, тисячоліттями перевірений шлях до серця чоловіка через його шлунок.
Як раптом…
– А чи знаєте ви, звідки взялася сама ця назва – Голосієво?
Всі як по команді обернулися до Ірини Сахно. Якщо когось у цій тісній компанії дружин і дітей циркових музикантів і можна було назвати «білою вороною», то це саме її! По-перше, тому, що вона вийшла заміж не за оркестранта, а за музичного ексцентрика Корнія Сахна – просто обидва вони, чоловік і дружина, дуже добре вписалися в оркестрову компанію. По-друге, не зовсім зрозуміло, як Ірину звали насправді – бо на екзотичне ім’я «Ірма» вона відгукувалася також. По-третє, працювала Ірина-Ірма залізничною провідницею, тому могла зникати з дому так само надовго, як і чоловік. Причому робила це навіть частіше від свого Корнія. Ґрунтуючись на таких прикметах, знавці сімейного життя пророкували дивній парі скоре розлучення. Але нова дивина: прекрасно задоволені одне одним, вони прожили вже цілих шість років і розлучатися навіть не думали.
І от тепер ця, без перебільшення, дивакувата жінка запитує щось там про назву Голосієва… Та хтозна! Назвали собі та й назвали, і кому яке діло?!
– Очевидно, тут голими сіяли! – зненацька запропонувала якась із дорослих жінок і під дружний регіт пояснила: – Ну-у-у, це в сиву давнину звичай такий був: роздягнутися догола, перш ніж зерно сіяти. Тоді, мовляв, земля краще родитиме. Язичницька традиція.
– Ні, не так. Голосієво названо на честь волхвів, яких наказав тут стратити князь Володимир.
– Що?! Що ти таке верзеш?! – вмить обурилися жінки, покидавши чищення грибів, цибулі, моркви й часнику, необхідних для приготування сирного супу по-краківськи. – Ми тут жартуємо, а ти…
– А я не жартую, – вперто наполягала на своєму Ірина-Ірма. – От Левандовські тут хоча й живуть… а нібито й не живуть зовсім! Бо я тут, у Голосієві, всього лише втретє в житті, але ж одна місцева бабця розповіла мені, що за часів Київської Русі, коли князь Володимир Красне Сонечко насаджував тут віру християнську, то наказав стратити всіх волхвів, які продовжували підтримувати в народі прадавні слов’янські звичаї. От саме тут, у Голосієві, волхвів і стратили. Тому-то ця місцевість так і називається, що народ плакав-голосив за вбитими жерцями.
Після цих слів у просторій кухні Левандовських запанувала неймовірна тиша, тільки матір Агнешки за деякий час тихо прошепотіла:
– Ох, дорогенька, до чого ж жахливі речі ти розповідаєш…
– Але це ще не все, – поспішила запевнити Ірина-Ірма. – Також подейкують, нібито прийшовши на місце страти наступного дня, місцеві жителі виявили серед мертвих тіл одного жер-ця, який вижив. Отож, перебуваючи при смерті, старий і почав «голосити» – себто проклинати князя Володимира, всіх киян і саме місто Київ за те, що відійшли від віри предків. І прокляв усе це на тисячу років. Так і сказав: «Не бачити щастя цій землі ціле тисячоліття…»
– Ну-у-у, тоді це все точно казки, – несподівано заспокоївшись, матір Агнешки знову взялася за обшкрябування моркви. – Тисячоліття це, мабуть, давно спливло, а щастя… Та щоб нашим ворогам таке щастя, як оце у нас!..
– Нічого ще не скінчилося, – заперечила Ірина-Ірма. – Хто пам’ятає, коли князь Володимир охрестив Русь?
– Ну-у-у… Е-е-е… М-м-м…
– А між іншим у Мотовилівському дитбудинку вчителька підказала нам просте мнемотичне правило: «Дав віру Володимир» – отже, дев’ятсот вісімдесят восьмий рік! Літери Де-Ве-Ве, зрозуміло?
– Якщо навіть так, то-о-о…
Мати Агнешки несподівано замовкла з широко розплющеними очима, тоді Ірина-Ірма завершила замість неї:
– Якщо все так, тоді прокляття волхва втратить силу десь невдовзі після тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року, але ніяк не раніше. І якщо наші дівчата, збираючи гриби, зустрілися з волхвом…
– Стривай-но, стривай! Про якого такого волхва йдеться?
– Про того чоловіка, якого вони зустріли.
– Але ж тобі пояснили, що це поет Максим Рильський, що у нього тут є дача, на якій він і мешкає.
– Але ж коли Агнешка з Касею привіталися із зустрічним, він не відповів.
– Так, не відповів, бо був занурений у себе, у римування нового вірша.
– Це ви так вважаєте. А якщо все ж таки це був отой ожилий волхв?! Тоді він з’явився в нашому часі з минулого, то й не мусив вітатися з нашими дівчатами, з якими анітрохи не знайомий…
– Невже ти серйозно віриш у подібні нісенітниці? – здивувалася господиня квартири. – Це ж несерйозно якось. Це якась така фантастика… Точніше, це твої дурнуваті фантазії – от воно що! Не можна так, не можна…
– В усякому разі, чекати лишилося недовго, років через тридцять сила давнього прокляття спливе, тоді справді побачимо, чого варті всі ці плітки, – кивнула Ірина-Ірма і повернулася до чищення зубчиків часнику.
Платформа станції метро «Дніпро», Київ, 6 листопада 1960 року
Ті, хто зібралися на відкритій платформі, з погано приховуваним нетерпінням очікували на прибуття «урядового» потягу, захищаючись від пронизливого осіннього вітру за допомогою піднятих комірців легеньких пальт, курток і плащів.
Ясна річ, що з усіх станцій першої черги київського метрополітену найважливішою, а тому найголовнішою була та, звідки можна було потрапити на центральну вулицю столиці УРСР – «Хрещатик». А там не тільки були передбачені ескалатори з обох кінців платформи, там один з виходів роздвоювався, верхньою частиною виходячи на вулицю Жовтневої революції80 неподалік Жовтневого палацу культури81, а проміжним пішохідним відгалуженням – на паралельну їй вулицю Карла Маркса82. Доки все це оглянеш…
До того ж інші станції хоча й мали по одному виходу, проте це аж ніяк не применшувало їхнього значення. Судіть самі: «Вокзальна» відтепер забезпечуватиме пряму доставку киян і гостей міста до центрального залізничного вокзалу, «Університет» – до провідного вищого навчального закладу Києва, а також до Ботанічного саду, «Арсенальна» – до цілої низки важливих об’єктів, розташованих на Печерську. До речі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.