Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– І домовились на восьму біля пам'ятника Міцкевичу?

– Так. Казав, вечір має вільний.

– Що збиралися робити?

– Запрошував на вечерю.

– До ресторану?

– Ні, мав талони до офіцерської їдальні.

– Якої? – У місті було кілька таких їдалень, можливо, в одній з них могли пам'ятати білявого агента, і Бобрьонок поставив це запитання зовсім невипадково.

– Не знаю, запрошував повечеряти, так і сказав, до офіцерської їдальні.. А де саме, не все одно?

Бобрьонок зітхнув: так, цій кирпатій Тані було все одно. А ось йому зовсім не все одно.

– Може, запрошував до себе? Не казав, де живе? – спробував ще раз прозондувати кондукторку.

– Ми не з таких! – випросталася на стільці дівчина.

– А в гості не напрошувався?

– Питав, де мешкаю. Але ж ми в гуртожитку…

З Тетяною Зимою все було зрозуміло, і Бобрьонок мовив:

– Зараз ви, Таню, підпишете протокол про впізнання вбитого. Лейтенант допоможе вам, – додав, кинувши на Щеглова лукавий погляд. – Там, у сусідній кімнаті.

Мабуть, кондукторці сподобалось, що саме лейтенант Щеглов допомагатиме їй, бо пішла до дверей охоче й навіть не озирнулась на майора.

А Бобрьонок уже дзвонив Карому. Слід було організувати негайний розшук на Богданівці, прочесати всі квартали передмістя. Як кажуть, не подарунок, але все ж орбіта пошуку значно зменшилась.

Зчіплювач вагонів Дмитро Рубас, дізнавшись, що приміський із Стрия прибуває на станцію, вийшов на привокзальну площу. Сів на лавку біля кіоска, зсунув форменного кашкета на потилицю, заплющив очі, насолоджуючись вересневим сонцем і відчуваючи умиротворення і спокій. Такі хвилини випадали йому тепер рідко: весь час перебував у напруженні й тривозі. Навіть удома не було розрядки, власне, й дому не було, Рубас мешкав у багатодітної сестри, віддавав їй усі свої картки, однак і того вважалося мало – дивилася косо й буркотіла, наче ліжко за ширмою було й справді на вагу золота.

Проте Рубас не дуже-то й звертав увагу на сестрині докори, грошей мав досхочу, Гаркуша не шкодував, а в місті відкрилися комерційні магазини, та й на ринку міг дістати все, правда, за скажену ціну, та гроїпей звик не рахувати, – що для нього зайва сотня?

Рубас узагалі жив сьогоднішнім днем. Колись, ще до війни, вперше потрапив за грати, на його глибоке переконання, ні за що, так, пожартував з хлопцями, обчистили невеличку крамничку – на два дні гульні. Але міліція виявилась пильною, Рубасові дали три роки і у тюрмі він уперше й спізнався з німцями, там його завербувало гестапо, з того дня і почався злет Дмитра Рубаса. Він швидко звик, що гестапо не вимагає від нього тяжкої праці: кудись пролізти, підслухати, побалакати, потім, трохи перебільшивши, доповісти унтершарфїорерові Гюнтерові Вольфу, ось тобі й гроші, й повага.

Гестапівці й влаштували Рубаса на залізницю, спочатку, правда, він бідкався: все ж зчіплювачеві доводилося працювати, але унтершарфюрер перед відступом німців з міста попередив: варто лише раз не виконати Гаркушине завдання – і деякі документи Рубаса потраплять до чекістів, а там з такими, як він, одна розмова…

Взагалі, Рубас не заперечував. Йому все одно – Гаркуша чи Федір, аби платили. Єдине, що дратувало його, – неможливість витрачати гроші відкрито. Вольф перед відходом із Львова поселив його до сестри, щоб усі знали: Рубас чесний робітник, живе в сімейному колі, з трудом зводить кінці з кінцями, підгодовуючи сестриних дітей.

А чхати він хотів і на сестру, і на її голопузих. Зрештою, колись усе поміняється, унтершарфюрер Вольф казав: відступають ненадовго, скоро повернуться, і Рубасові заслуги будуть ураховані.

Чесно кажучи, Рубас не дуже вірив унтершарфюрерові. Бреше, звичайно, про скоре повернення, але плювати – поки в Гаркуші є гроші, він працюватиме на нього, а далі буде видно: зброя є, треба знайти надійних товаришів можна взяти вагон – йому, як зчіплювачеві, відомо, який вагон і з чим, он сьогодні поставили на запасну колію з трофейним барахлом, там для всієї компанії вистачить не на один рік.

Рубас зітхнув і погладив долонею лису голову. Йому набридло гарувати зчіплювачем, ото візьмуть вагон – і амба, крапка, біс із ними, з Гаркушею та унтершарфюрером Вольфом, треба тікати далі від зірких очей чекістів.

Оце й найбільше хвилювало Рубаса останнім часом: чи не вийшли на нього чекісти. Начебто все чисто й Гаркуша запевняє, що в них усе гаразд, але ж біс його зна – всілякі рації, зведення, шифровки, щоденний клопіт, це не для нього, він – карний злочинець, і треба бути далі від політики. Слід зав'язувати. Звичайно, до кінця видоївши Гаркушу.

Від цих думок трохи відлягло від серця, і Рубас вирішив наступного ж тижня зустрітися з одним тямущим хлопцем.

Потрібен транспорт, вантажівка, без неї вагон не візьмеш, а цей чоловік може все, звичайно, доведеться віддати половину, та що поробиш, в їхньому ділі це не так уже й багато.

Рубас почав прикидати, кого ще з надійних людей можна взяти в долю, і не зразу помітив, що потік пасажирів біля виходу з вокзалу збільшився – отже, прийшов стрийський поїзд і зараз з'явиться Федір.

Рубас не без жалю полишив зручну лавку за кіоском – мусив про всяк випадок підстрахувати Федора, подивитися, чи не йде хто за ним, і в разі небезпеки забрати в нього валізку з рацією. Зрештою, все може бути й береженого бог береже.

Нарешті Федір вийшов на привокзальну площу. Роззирнувся, та Рубаса не побачив, проте дошукуватися не став і попрямував до трамвайної зупинки.

Рубас зітхнув з полегшенням: коли б Федір зняв кашкета і обтер хусточкою чоло – інша справа, тоді слід було непомітно забрати в нього валізу. Цей сигнал означав небезпеку й вимагав негайного Рубасового втручання.

Федір, не знявши кашкета, упевнено крокує до зупинки.

Звідки з явився комендантський патруль, Рубас так і не помітив. Та хіба й здивуєш когось патрулем на привокзальній площі? Весь час чергують, і до військових з червоними пов'язками тут уже призвичаїлися.

Федір мав надійні документи, які вже не раз перевірялися. Рубасові це було відомо, тому поява патруля зовсім не збентежила його. Він зробив невеличкий гак і попрямував до місця зупинки заднього вагона «шістки», знаючи, що саме сюди за попередньою домовленістю сяде й Федір. Рубасові належало підстраховувати Федора – мусив зайняти місце на задній площадці, подивитися, чи не вчепився хтось у білявого лейтенанта, і в разі чого відвести від нього небезпеку.

Рубас уже підходив до зупинки, коли почув постріли. Обернувся