Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

— А ті двоє? — запитав.

— Які? — не зрозумів Демчук.

— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.

Антон Іванович розвів руками.

— Не можу сказати…

Бутурлак уже схопив кулемет.

— Ще не встиг втекти! — крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.

Андрій рвонувся за ним.

— Андрію! — почув з подвір'я.

Це — Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.

— Ти чого? — Зупинився на мить, вражений.

— Куди ти?

— Коршун там. І Грицько з ним.

— Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.

«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знов упав. Андрій підбіг до нього.

— Тебе поранило?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

— Ні, але ж і ступити не можу.

— Підвернув. Це нічого.

— Як нічого? А Коршун!

— Вважаєш, то Коршун?

— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

— Коршун? — Андрій одірвався від Пилипа, побачив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною схвильоване дихання. Озирнувся: Віра.

— Я ж казав тобі… — помітивши, як гнівно зиркнула, осікся.

— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.

— А як же я?.. — почав, та одразу простягнув карабін. — На, бери.

— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

— Куди? — кинувся за нею Андрій.

В лісі знову застрочив кулемет. У відповідь коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна чи Грицька й переслідує їх.

«Але ж, — подумав, — Коршун напевно тікатиме до боліт. Можливо, і Гриць з ним. Антон Іванович казав, що бандери відсиджуються десь на острівці. Отже, Коршун втікає навпростець. За ним — Бутурлак, а ліс тут густий і вологий, швидко не побіжиш…»

— Віро, — гукнув, — стривай!

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

— Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.

— Але ж Коршун побіг просто…

— Ми переріжемо йому дорогу.

— Ти впевнений?

Андрій не відповів.

Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.

— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — А я там… — перебіг метрів за сто.

Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами — людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.

— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:

— Ти, Андрію? — нахилився, щоб підняти «шмайсера».

— Не рухатись! — наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.

Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.

— Руки вгору! — скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.

— У кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.

Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.

— Руки вгору! — повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.

— Спиною, оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.

Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.

— Віро, — наказав, — тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.

— Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? — запитав Коршун.

Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.

— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.

— Андрію, — вів далі Коршун, — ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…

— А я вже слухаю. Де Гриць?

— Гриць! Хіба я знаю, де він? Либонь, сховався десь. Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця. Вона не для третіх вух.

— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене.

Коршун