Читати книгу - "Списоносці"

Ми випили. Я на свій манер, Крістич, що теж був присутній, з властивим йому захопленням, а майор з військовою пожадливістю.

Думбич, як і завжди, розважав нас своїми улюбленими анекдотиками. Абат сміявся від душі, витираючи спітніле чоло, — вино розігрівало старика, та й взагалі було жарко. Крізь відчинене вікно лилося парке повітря літнього вечора.

Майор глузував з абата, його непристойні жарти, наче жіночі пальці, лоскотали Крістича, — той гучно реготав.

— Хай йому чорт, — сміявся Думбич. — У селі Довгому майже всі парубки успадкували рожеву шкіру абата Крістича. Попи не вміють бути обережними з жінками.

— А солдати? — запитав я посміхаючись.

Думбич зиркнув на мене. Наші погляди схрестились. Він пригладив пишні вуса і сміючись загудів:

— Солдати? Ті, панотче, розуміються на тонкій роботі. Недарма вони стратеги.

— А, проте, буває, майоре, що вони помиляються в розрахунках і зазнають поразки.

— То погані солдати, — реготав Думбич, блискаючи зубами.

— Не завжди від них залежать наслідки бою, — сказав я переконливо. — Був у мене один дуже милий приятель по школі, варто послухати його історію, — вів я далі. Крістич почав уже клювати носом, Думбич зацікавлено слухав мене. — Я став попом, він — солдатом, йому пророкували велике майбутнє. Героїчно провоювавши всю війну, він одержав високі нагороди. По службі просувався вперед. Потім одружився з дочкою багатющого магната. Дуже кохалися, хоча дружина була значно молодшою за нього. Довгий час усе було гаразд. Кілька років тому мого приятеля призначили начальником одного з прикордонних гарнізонів.

— Як звати вашого приятеля? — перервав, мене Думбич.

— Значення має не ім'я, а історія, програний бій, — сказав я і загадково посміхнувся. — Словом, приятель мій побачив якось дружину бургомістра і закохався в неї. Бургомістр був літньою людиною, а жінка — молодою, і мій приятель, добре обміркувавши все, розпочав маневрування. Все йшло добре. Але приятель десь помилився в розрахунках.

— Чорт, це справді-цікаво… — кинув майор і вихилив чарку.

— Бургомістр був родичем королівського дому, — розповідав я лагідно, — і в цьому крилася перша помилка мого приятеля. Що ж до другої, то скажу: нема такої таємниці, яка рано чи пізно не випливала б на світ божий. Гуго, так назвемо цю заблудлу божу овечку, все більше скочувався вниз. Для зусігфічей з коханкою Гуго вирішив найняти віллу на околиці міста. Нашіптування демона він перетворив у життя. В мене нема досвіду в таких гріховних справах, але думаю, що високопоставлена дама потребує і вишуканого оточення. Тільки цим можна пояснити те, що Гуго запустив руку в державну касу. Нічого дивного тут нема. Адже він не мав родинних маєтків, а заставляти коштовні речі дружини майор королівських військ все-таки не наважився. Звичайно, Гуго не крав, неначе злодій, армійські гроші. Ні, мій приятель не міг такого зробити. Він лише «позичав» з надією, що незабаром поверне борг з тих грошей;|№ виграє в белградських гральних кублах. Але йому не щастило. Бог нагородив Гуго вольовою вдачею, і він будь-що хотів вибороти в долі свою частку. Але в нього нічого не вийшло, бо всевишній волів інакше. І от мій добрий приятель ганяється за своєю честю і грошима… Помилився в своїх розрахунках. — Я підняв келих, подивився на посірілого майора і сказав з грайливою посмішкою на губах: — Будьмо, пане майор!

Келих у руці Думбича затремтів, чоло рясно вкрилося краплинками поту. Мене це не здивувало. Адже він зрозумів, що я розповів про нього. Сердега Думбич не знав, що про все це я довідався від Йовиці. Не знав майор і того, що після його повернення з Дубровніка за ним стежили очі вірних членів організації Станко. Йому навіть і не снилося, що наші люди їхали слідом за ним до Белграда. Саме вони і розповіли нам, яке гральне кубло відвідує Думбич і скільки в нього боргів.

— Вам погано, любий майоре? — запитав я з удаваною тривогою. Потім підвівся і, не дослухавши до кінця його белькотіння, почав виправдовуватись. — Я не знав, що ви нездужаєте. Ради бога, чому ви не сказали? Ходімо, — звернувся я до Крістича, який спав сном п'яного праведника.

— Не будіть його… — насилу видавив з себе богатир.

— Але…

— Стривайте!.. Одну хвилину… — Думбич витер лоба і приклав ручиська до грудей.

— Боже мій, що з вами?

— Не знаю… Може, ця духота…

Повіяв вітрець, але не приніс жаданої прохолоди. Десь далеко блискало. «Помучся трохи, лишень», — думав я. В мене не було й крихти співчуття до цієї зломленої людини — він мій ворог. А в моєму серці нема пощади до ворогів. Усвідомлення своєї могутності, сили сповнило мене радістю і зміцнило почуття безпеки. Тепер він уже не вислизне з моїх рук.

— Чим я можу вам допомогти? — співчутливо запитав я. Але Думбич уже взяв себе в руки.

— Минеться, — промовив ледве чутно він, потім пошепки додав: — Це ще з війни… Інколи якась задуха охоплює мене, і тоді… груди стискає неначе попругою… Але вже легше. — Кілька разів він глибоко вдихнув повітря. Потім підвівся, тримаючись за бильце стільця, і невпевненою ходою попрямував до вікна. Там схопився за важку оксамитову портьєру, наче збирався зірвали її, закинув назад голову і важко задихав, ковтаючи повітря. Я знав, що він дає лад своїм думкам, зважує, обмірковує, як той торговець, що стоїть перед банкротством — йому негайно треба вирішити: «Бути чи не бути». Мій мозок теж працював блискавично. Я недооцінив Думбича. Він був не з тих легкодухих ворогів, яких можна одразу зломити, Майор хоч і захитався від першого удару, але був дужим, наполегливим супротивником, що швидко зводиться на ноги і, очевидно, нападатиме. Отже, треба бути напоготові, щоб достойно відбити можливий напад.

Думбич обернувся. Очі його світились, як і раніше.

— Ну, пронесло, цур йому пек…

— Слава богу…

— Цікава історія, панотче. Дуже цікава. Розкажіть, будь ласка, що далі було