Читати книгу - "Списоносці"

— Сердега лейтенант, пером земля йому, жив би й досі, якби дехто відклав свої наміри щодо нього. — додав я.

Звичайно, сину, ти не знаєш, хто такий Петрович. Він був тим нещасним слідчим, який винюхав націоналістичну зграю Станко, і, скажу, — не без наслідків. Саме тому він і мав загинути. Таємна поліція ще й досі не натрапила на слід убивці. Про все це я дізнався від Йовиці, бо Станко досить необачно, але через певні обставини розповів про слідчого своїй коханці.

Я бачив, що Станко приголомшений, і розумів його. Але в той же час я дивувався з витримки лікаря. Він умів володіти собою. Мовчки дивився на мене. Наморщив лоба, потім, через якийсь час, коли ніякова мовчанка стала нестерпно тривалою, спитав:

— Отже, ви знаєте?

— Знаю, друже, і не тільки про це, — сказав я з прихованим хвилюванням.

— Тоді граймо відкритими картами, — сказав він придушеним голосом.

— Граймо. Але мушу попередити вас, любий, що я з своїх карт уже викинув найбільшого козиря.

— Що вам треба від мене?

— Яз тих, хто бажав би в ім'я певної мети співробітничати з вами і з вашою організацією.

— Назвіть, будь ласка, своє ім'я.

— Не думаю, любий, щоб у цій грі ім'я було дуже важливим, — сказав я посміхаючись. — До того ж моє ім'я нічого вам не дасть.

— Розумію. А що коли я раптом примушу вас замовкнути?

— Не вірю, щоб ви це зробили. Принаймні я так гадаю. Ви ж розумієте, що йдеться не про особисті справи. Мої друзі знають, що саме в цей час я саджу у вас, знають також і про те, чого сиджу. Мабуть, я не викажу таємниці, якщо повідомлю, що мого повернення чекають з великою надією і впевненістю.

— Чого ви хочете?

— Укласти з вами чесну угоду. Про вас і вашу організацію я знаю все. І ще одне. Хочу, щоб майор Думбич ніколи не довідався про зраду своєї милої дружини…

Станко випростався. Мої слова вразили його в саме серце. Закусив губу, потер чоло, кілька хвилин роздумував, потім сказав хрипким голосом:

— Вибачте, на одну секунду. — Зняв трубку телефону і почав нервово набирати номер. — Алло… Мілане, це ти? Не можу взяти участі в обговоренні… На жаль… Мушу негайно їхати до тяжкохворого. Так… Потім я подзвоню. — Поклав трубку, сів. — Говоріться слухаю вас, — різко сказав він.

Я докладно розповів, що мені треба від нього і чому я тут.

— Таємний союз угорських патріотів — «Списоносці» — вже довгий час уважно стежить за боротьбою хорватів в ім'я своєї незалежності. Ми боремося проти спільного ворога і тому мусимо об'єднатись. Ідеться не про те, щоб возз'єднати Хорватію з Угорщиною. Питання державності ви самі вирішуватимете, дорогий друже, коли здобудете незалежність. Ми знаємо: проголошення незалежної і вільної Хорватії означатиме, що на півдні з нами межує дружня країна. Заради цього ми готові піти на будь-яку жертву.

— Яка гарантія, що ви не провокатор? — спитав Станко, виблискуючи очима.

— Дорогий друже. Сербській поліції зовсім не треба вдаватися до провокацій, щоб довідатися про діяльність вашої організації. Але, якщо бажаєте, я дам вам можливість нелегально перейти в Угорщину і там обговорити з керівниками нашої організації умови співробітництва. А поки що нам треба співробітничати. Ну, згода?

Станко підвівся, подав руку.

— Приймаю ваші пропозиції.

Ми обговорили все докладно. Успіх підбадьорив мене. Адже нам пощастило піддати своєму впливу добре діючу нелегальну організацію. Це було більше, ніж ми сподівалися з Титусом.

З того дня організацією Станко вже керував я, використовуючи її для своїх цілей.

Ми суворо дотримувалися конспіративних правил. Я постійно «лікувався» у Станко, але інколи він заходив до мене.

Через кілька тижнів я надіслав Титусу докладну інформацію і підкреслив, що, зважаючи на велике значення справи, керівникам «Списоносців» було б доцільно особисто зустрітися з лікарем. Незабаром надійшла небагатослівна відповідь:

«30 серпня 1929 року старший лейтенант Мугарош чекатиме лікаря».

До призначеного часу в мене лишалося десять днів. Треба було організувати зустріч. Я вирішив відкрити на кордоні безпечні «ворота». Для цього мусив завербувати Думбича. Щоправда, це завдання було не з легких. Але я тоді жив настроєм гравця, який рискує всім. Вже минуло кілька тижнів, як майор повернувся з відпустки, збуджений і роздратований. Очевидно, йому не щастило в зустрічах з коханкою — дружиною бургомістра. Я стежив за кожним кроком Думбича і зібрав усі можливі дані про нього.

Майор Думбич був велетнем на зріст. Кітель здавався тісним на його саженних плечах. Особливого відтінку його гарному, мужньому обличчю надавали пишні вуса. Густий чорний чуб звисав на лоб. Коли Думбич починав говорити, його глибокий бас заповнював усю кімнату. Постать майора ніби випромінювала якусь вульгарну, грубу силу. Аж ніяк не хотів би помірятись з ним силою.

Коли Крістич відрекомендував мене, Думбич з дитячим захопленням потряс мою руку, але я звернув увагу на його мутні очі. Певно, давалося взнаки придушене роздратування від безладного життя. Постійно копирсався рукою в чубі, намагаючись пальцями прибрати звисле на лоб волосся. Часто ковтав слину, ніби щось застряло у нього в горлі. Це переривало його мову. Від Думбича йшов неприємний міцний запах поту.

Після кількох зустрічей ми зблизилися. Часто, повечерявши, розмовляли у вітальні. В цій бесіді ми торкалися звичайних тем: товариських пліток і щоденних політичних подій. Думбич був прихильником ідей панславізму, а хорватів не любив тому, що вони, на його думку, були могильниками великих стремлінь.

— Якби залежало від мене, отче, — прогудів він басом, — запевняю, дуже радикально обійшовся б з цим рухом за незалежність.

— Не така це легка справа, пане майор. Наскільки мені відомо, його високості хорватське питання завдає багато клопоту…

— Облишмо політику, отче! — обірвав