Читати книгу - "З ким би побігати"

Тамар на хвильку задумалася, а потім попросила:

— Покажи Ріту.

— Тобі, чи що? Ніби персонально? А чого, ноу проблем!

Шелі зіскочила з ліжка, набрала повні легені повітря.

Тамар мимоволі усміхнулася.

Шелі показала Ріту, Мадонну, а під кінець і Ципі Шавіт з її «Всі пішли на свято». Співати вона не вміла, Ідана б просто вирвало, але у неї був радісний, іскристий талант, здорова, без потреби виправдовуватися грубість, і Тамар реготала до сліз, устигнувши подумати, що з Іданом і Аді вона завжди сміялася зовсім іншим, розсудливим сміхом. А потім Шелі стомилася і миттєво вирубилася — просто простяглася на своєму матраці, сказала: «Ніч», накрилася з головою й одразу заснула.

Тамар посиділа на краєчку ліжка, трохи приголомшена таким стрімким розставанням. Потім кивнула Дінці і шепнула: «Ходім». Треба спуститися на кухню — і щоб Пейсаха зайвий раз не дратувати, і щоб почати освоюватися в цьому «пансіоні».

Наступного ранку Тамар розбудили о шостій годині. Худий хлопець з густими бачками грубо розштовхав її:

— Ану вставай! Через півгодини чухаємо.

Їй здавалося, що вона не спала всю ніч. До третьої раз у раз поглядала на годинник, все дослухаючись, чи не відчиняються зовнішні ворота: а раптом він приїде пізно вночі, можливо, він виступав сьогодні в якому-небудь віддаленому місті? І ось уже ранок, і треба влізати в одяг. Тамар завмерла, дивлячись на свій рюкзак — адже він лежав не так. Вона обережно відкрила клапан. Шекелева монетка, яку вона напередодні поклала між двома шкарпетками, зникла. Монетка виявилася на дні рюкзака, і Тамар зрозуміла, що вночі, після того як вона все-таки заснула, хтось порпався в її речах. Добре, що ті п’ять доз вона заховала в колготках, а браслет зі своїм ім’ям залишила в камері схову.

Шелі все ще спала, згорнувшись у тугий клубок, — мабуть, уявляла себе уві сні тендітним малям. Дивлячись на неї, Тамар згадала, як Шелі поставилася до неї, як легко і природно покликала до себе в кімнату і як смішила її, не звертаючи уваги ні на її підозрілість, ні на скутість. «А є ж люди, яким зі мною легко», — думала Тамар, зав’язуючи шнурки.

Разом з Дінкою вона спустилася на перший поверх. Там уже крутився дехто з тих, кого вона бачила за вечерею. Коридор був повний метушні. Пейсах походжав між хлопцями і дівчатами — прямо як полководець перед битвою. У руках він тримав великого червоного записника.

— Ти, — він тицьнув пальцем у худого, як скелет, хлопця з бачками і стрижкою під Елвіса, що розбудив Тамар, — цього самого з палицями береш у Нетанію. Півгодини на мідрахів, біля старого поштамту, знаєш? Там, де раніше був кінотеатр «Шарон»? Гаразд, потім рвете кігті у Кфар-Сабу, на площу перед торговельним центром, там він свої справи закінчує, і ви руки в ноги — у Герцлію, до цього, як там його, «Будинку громадянина», чи що? З клумбою ще? Ну так, слухай мене: ви туди прибуваєте о дванадцятій тридцять і ні хвилиною пізніше, усьок? Далі, ти там з ним залишаєшся двадцять п’ять хвилин, не більше. Кому потрібно більше? Скільки часу можна шкутильгати на хідлях? А звідти ракетою мчиш його на площу Ордеа в Рамат-Ган. Скільки набралося у тебе? Чотири? Мало. Почекай хвилинку.

Пейсах потицяв у кнопки мобільника.

— Хемі, чуєш, Хемі, до котрої години ти зі своєю дівкою в Герцлії, біля «Будинку громадянина»? До котрої? Та навіщо, їй скільки часу треба, щоб витягати свої хустки з носа? Зрозумів. Чуєш, мені це не підходить. Ілюзіонізьм не ілюзіонізьм, а ви звідти змотуєтеся рівно о дванадцятій, ні секундою пізніше! Чому? По качану, тому що о пів на першу я туди закидаю іншого, а мені потрібно хоч півгодини передиху. Чому? Ти ще не знаєш чому? Ну, просьок? Браво. Ну так і помовч. Їхай, давай!

Приблизно так само він розібрався і з рештою виступів — розподілив артистів і приставлених до них шоферів, і кожному нагадав, що йому треба взяти, і наздогнав шпагоковтача — той як завжди забув свій баул зі шпагами, і велів дівчині, спеціалістці з повітряних кульок, завести яку-небудь музичку, а то клієнт любить, щоб його мимохідь розважали, і поплескав по плечу блідого юнака зі скрипкою, сказавши йому, аби той постарався хоч разочок на годину усміхнутися, адже клієнта верне від похоронних пик. Коридор поступово порожнів, поки Тамар не залишилася майже сама, вона навіть злякалася, що доведеться їй провести цілий день у цьому похмурому місці.

— Теперечки ти, тебе ми пошлемо в Хайфу. Міко, греби сюди. У тебе сьогодні віп-пасажирка. Перш за все закинь її на Мерказ А-Кармель і знайди їй там гарненьке містечко, бо вона сьогодні вперше виступає не в Єрусалимі. До того ж вона у нас примадонна, — Пейсах підморгнув водилі. — Тому ти з нею поделікатніше, зрозумів? А потім вези її в Неве-Шаанан, у цей, як його, «Центр Зів»...

Пейсах усе говорив, але Тамар уже не чула його. Вона вміла відключатися від зовнішнього світу, коли той починав її дратувати. Її маму це страшенно дратувало.

— Куди ти діваєшся, коли ти ось так? — кричала вона.

— Що «ось так»?

— Коли ти робиш кам’яну фізіономію, коли твої очі робляться, як я не знаю що, як під плівкою, як у папуги!..

— А коли залишиться час, завернете в Зіхрон, по дорозі назад, теж висадиш її біля мідрахів, — почула Тамар далекий голос Пейсаха. — Скільки приблизно часу забирає твоє шоу, люба? Ей, прокинься-но! Куди ти провалилася?