Читати книгу - "З ким би побігати"

Тамар відповіла, що приблизно півгодини.

— А чверті тобі не вистачить? Ну гаразд. Сьогодні насолоджуйся півгодини, я хочу, щоб ти почувалася добре. А завтра подивимося. Все. Чотири виступи. Для початку досить.

Міко був тим самим хлопцем, який доставив її сюди вчора. Не кажучи ні слова, він попрямував до «субару», і Тамар пішла за ним. Вона не знала, де їй належить сидіти — поряд з водієм чи ззаду, але всілася на заднє сидіння, вирішивши, що так він відчує себе таксистом. Адже їй не жаль. Дінка висунула голову у вікно і з насолодою вдихнула прохолодне повітря.

Тамар рада була вирватися з Єрусалима, опинитися в русі, в дорозі. У неї навіть з’явилося легке відчуття власної важливості — ніби вона відома співачка, яку особистий водій везе на концерт. Вона в думках махала рукою натовпам шанувальників, що вишикувалися уздовж дороги, кидала їм орхідеї зі свого величезного букета.

Їхали вони в цілковитому мовчанні. Тамар не розуміла, коли ж Міко нарешті пояснить їй, що і як вона має робити. Але Міко не відкривав рота, тільки без перепочинку мордував свій мобільник, і уривки пронизливих мотивів змінювали один одного. Майже годину перебирав він звукові сигнали, у Тамар уже розколювалась голова від цієї какофонії. Двічі чи тричі вона намагалася спитати про щось, але Міко не звертав на неї уваги. Коли Тамар було шість років, вони жили поряд із залізницею, і світ для неї ділився на дві частини: на тих, хто відповідає маленькій дівчинці, що махає услід пролітаючим вагонам, і на тих, хто не відповідає. Міко явно належав до останніх. Іноді він поглядав на Тамар у люстерко. У нього були темні, злі очі, і він вочевидь ненавидів Тамар, а чому — вона не знала, а в якийсь момент це і хвилювати її перестало.

— Слухай, — раптом грубо сказав Міко. — Значить, так. Я паркуюся біля центру. Ти крутишся хвилин десять і починаєш. Якщо помітиш мене серед публіки, то виду не подаєш, а коли хто запитає, ти про мене ні сном ні духом. Приїхала в Хайфу учора ввечері автобусом. Ночувала на автобусній станції. Ні з ким не говорила. Ясно?

Тамар кивнула, не дивлячись на нього.

— Кінчила співати... ти ж співаєш?

— Так.

— Кінчила співати, береш гроші і крутишся хвилин п’ять-десять, не більше, і лише на маленьких вуличках, на головні не потикаєшся, врубаєшся?

— Так.

— Минуло десять хвилин, топаєш до машини. Врубаєшся?

— Врубаюся.

— Ще: якщо засічеш лягавого чи щось підозріле, то до машини ні-ні. А якщо мене побачиш — топаєш мимо, як нерідна. Тільки коли все чисто на всі сто, тоді залізаєш. Ось так.

Вони звернули на тиху нешироку вулицю, що спускалася до моря. Маленькі будиночки ховалися в тіні кипарисів і сосен. Міко припаркував автівку і навіть не забув пробити паркувальний талон — щоб з поліцією не зв’язуватися через такі дрібниці.

— Значить, так, запам’ятовуй: це Кипарисова вулиця. На розі — супермаркет і спортзал. Не заблукай. А тепер вали!

І під це добре напуття Тамар вилізла з машини.

Взявши перші кілька нот, Тамар зрозуміла, що захрипла. Довелося перерватися. Тамар злякалася: схоже, вона збирається все зіпсувати. Коли голос повернувся, вона подумала, що дуже недобре так силувати голос — починати співати, не розігрівши його. З часом це дасться взнаки. Але яке відношення це «з часом» має до неї, до Тамар? Адже вона існує тільки тут і зараз. Тамар проспівала «Увінчай своє чоло» і «Бережи свою душу», і спів їй зовсім не сподобався. Пісня існувала окремо, а її голос окремо. Тамар знову занепокоїлася. Раптом Міко настукає Пейсаху і той викине її геть? Її доводила до сказу думка про те, що вона може залежати від оцінки якогось Міко! До того ж Тамар чудово знала, в чому причина невдачі: в Єрусалимі вона поринала у вуличне життя і тому співала вільно, радісно, хоча і на мить не забувала про свою мету, а тут, коли за спиною ворочалася Пейсахова імперія, вона почувалася канарейкою в клітці.

Під кінець Тамар заспівала «Лос більбілікос», невигадлива тепла мелодія трохи піднесла їй настрій, і одразу ж люди навколо заусміхалися. Знайоме захоплення заструмувало в ній, і Тамар заспівала понад програму ще й «Маріонеток» Леї Гольдберґ. Голос її злітав і кружляв над вулицею:

Тамар усміхнулась очима босому хлопчині, який стояв навпроти, усім єством вбираючи її голос. А той аж здригнувся від її усмішки і потягнувся до неї всім тілом. Тамар трохи округлила очі: