Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Він добре запам’ятав її ім’я, адже пану Петру було лише двадцять шість років, він зовсім не оминав увагою слабку стать і не збирався проґавити нагоду пофліртувати із вродливою панянкою навіть під прицілом козацьких гармат.

— І тобі доброго ранку, ясновельможний пане! — відповіла дівчина. — Тільки боюся, що він зовсім недобрий.

— Твоя правда, панно! — спохмурнів Потоцький, а потім подивився на неї. — Хіба тобі не страшно?

— Ні! Я ж під твоїм захистом, пане. То чого мені боятися? — знайшлася Орися, на що Потоцький задоволено заусміхався.

— Були б усі мої солдати так само хоробрі, як ти, прекрасна панночко! Я швидко розігнав би цю чернь!

— Хоча... мені страшно, але за інших. Адже там, у місті, залишилася моя служниця й родич, ще зовсім дитина! Я не знаю, що з ними! Місто зайняли козаки? Так? — запитала Орися, не в силах приховати свою тривогу. Дівчина не знала, що сталося в місті, і сподівалася, що їй про це розповість Потоцький.

Той похмуро кивнув.

— Чому ж ти не забрала їх із собою? — запитав він. — Тут би вони були хоч у відносній безпеці.

— Я не встигла. Ми хотіли сховатися у православному храмі, але пан Павловський так швидко відвіз мене, що я не встигла ані запротестувати, ані подбати про них.

— Ох уже цей Павловський! Але якщо вони замкнулися в грецькій церкві, то, найімовірніше, живі. Захоплені костел і монастир кармелітів — із них козаки і обстрілюють нас. Але сумніваюся, що вони зачепили свою церкву, — відповів їй Потоцький.

— Твоя милість правда так уважає?

Потоцький тільки кивнув. Тут пролунав гуркіт гарматної стрільби. Орися зойкнула зі страху.

— Іди, панно, звідси! Швидше назад, до замку! Тобі тут не місце! — сказав їй пан Петро і знову пішов до фортечних стін. Подумавши, він зібрався надіслати до козаків парламентера для переговорів.

Орися, зітхнувши, пішла назад у виділену їй кімнату. У тривозі дівчина прислухалася до гуркоту пострілів, але раптово все стихло. Орися виглянула в маленьке вікно, та воно виходило на задній бік фортеці, з якого було видно тільки річку. Подумавши, дівчина вирішила більше не виходити в замковий двір. Однак робити було нічого, тому Орися то сиділа в кімнаті, то прогулювалася іншими кімнатами замку, щоби хоч якось себе розважити. Присутніх у замку шляхтянок вона не знала, та й ті не звертали на неї уваги, оскільки були занадто наляканими й не прагнули спілкування. Утім, їхнє товариство Орисі було неприємне, бо вони ледь не проклинали її земляків. Ближче до вечора до дівчини зайшов Павловський. Орися вже геть змучилася з тривоги, не відаючи, що відбувається під стінами фортеці, тому стривожено кинулася до Лешека:

— Пане Павловський! Нарешті! Що там відбувається?

— Фортецю здають. Цей пес, Кривоніс, милостиво дозволив усім, хто тут перебуває, безперешкодно покинути її не пізніше як за тиждень, — обурено сказав Лешек. — Подумати лише! Якийсь мужлай дозволяє благородним шляхтичам!

— Нарешті я дізнаюся, що з Михайликом та Кшисею! — Орися зітхнула з полегшенням, бо зовсім змучилася від тривожних думок.

— А що ти збираєшся робити потім, панно? Місто розграбоване й розорене. Куди ти підеш?

— Не знаю! Я навіть не уявляю, що робити далі й куди йти! Може, повернутися до Волховиць? — промовила Орися.

— Не думаю, що там буде безпечно. У всій окрузі сновигають зграї озвірілих хлопів. Гадаю, що і мій і твій маєтки вже розграбовано та спалено.

— Тоді не знаю! — нахмурившись, вигукнула дівчина.

— Тільки не зрозумій мене неправильно, моя панно, але я пропоную тобі поїхати зі мною. Нас безперешкодно відпустять, і я планую залишитися з Потоцьким. Мені ще не відомо, куди він вирушить потім, але вважаю, що зможу знайти для тебе безпечний притулок. Що скажеш?

— Скажу, що не знаю, як зможу віддячити тобі за твою доброту, пане Лешеку! — вигукнула Орися. Її розчулила великодушність Павловського — не всякий чоловік на це пішов би після їхньої вчорашньої розмови. Лешек усміхнувся їй, але в усмішці його ковзнув смуток.

— Тоді завтра я зайду за тобою, моя панно. А зараз бажаю тобі доброї ночі! — відповів він і, не дивлячись на неї, вийшов із кімнати.

Орися вперше за ці дні вляглася спати з більш-менш спокійною душею. «Завтра я дізнаюся, як там Михайлик та Кшися!» — думала вона, засинаючи.

Але вранці дівчина прокинулася від гуркоту гармат. «О Господи! Що ж трапилося? Обіцяли ж усіх випустити!» — стривожено думала Орися, натягуючи свою сукню, похапцем причісуючись та через хвилювання боляче смикаючи гребінцем довгі пасма свого волосся. Вона почала плести косу, коли у двері затарабанили.

— Ірино, ти ціла? — пролунав голос Лешека.

Орися відчинила йому двері. Павловський швидко увійшов до кімнати і, підійшовши до дівчини, обняв її за талію.

— Панно Ірино, козаки знову почали атаку. А щойно русини, які були весь цей час у замку, зрадили — вони відчинили козакам ворота, і зараз треба негайно звідси йти. Швидше, ходімо до Потоцького. Якщо ми будемо біля нього, то нас не чіпатимуть! Не бійся, моя панно! Я з тобою й не дам тебе скривдити! Ходімо! — і він узяв Орисю за руку та повів до виходу, але, виглянувши в коридор, одразу заштовхнув її назад, замкнувши двері.

— Там козаки! — промовив Лешек, вихопивши шаблю.

У двері постукали.

— Пане ляху, відчиняй! Біля твого порога гості!

— Пішов геть, собако! — рикнув Павловський.

— Пане, маєш два виходи — або до нас, або на той світ! — зі сміхом відповіли з-за дверей.

— Першого, хто посміє