Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Я вислухав пропозицію Мишка і вирішив, що, зважаючи на стосунки, які склалися між нами і Савою Костіним, ми могли б на якийсь час забути про етику і грати за його ж правилами. До того ж, Тоша і Гоша були саме тими хлопцями, на яких можна покластися.

Краповий берет Мишка. Так, саме краповий. Колись в армії він служив у частині спецпризначення і носив на рукаві емблему з вискаленою змією. Доказом тому слугувало і татуювання на його правому плечі — точнісінько така сама змія з роззявленою пащею — Мишко був спецназівцем. Але не довго — два роки.

Своїх перших «вербувальників» він зустрів за воротами частини, буквально через півгодини після демобілізації. Хлопці вийшли з чорного мерседеса, зупинили його і запропонували сигарету. Мишко відмовився від сигарети, бо тоді ще не курив, але «вербувальників» усе-таки вислухав. Вони запропонували йому півтори тисячі доларів і «роботу» у бригаді Вованчика — відомого на той час рекетира й убивці. Однак амбітний, сповнений віри у власні сили Мишко не прийняв пропозиції. Наївний, він вірив у справедливість.

Повернувся додому, почав шукати роботу. І потроху його гонор спав, він зрозумів, що немає справедливості, і що самотужки змінити хоч щось дуже важко. Він не вступив до інституту і не зміг придумати нічого кращого, як влаштуватися охоронцем у якийсь офіс. Півроку Мишко спостерігав за тим, як зачиняються двері, і зрозумів, що найбільше, чого він може досягти на цій роботі, це стати у сорок років начальником охорони і отримувати двісті п’ятдесят — триста доларів.

Але через півроку «вербувальники», які прекрасно знали, як зміниться його психологія, приїхали до нього знову, і цього разу Мишко погодився. Щоправда, тепер його «запрошували» у бригаду до Крішни, і воювати він мав з Вованчиком, однак це було не суттєво.

У бригаді Крішни Мишко пробув п’ять років. А остаточно сформувала його характер в’язниця, до якої він потрапив під час чистки убопівцями міста. Саме тоді були знищені не тільки бригади Крішни і Вованчика, але й Чучевих, Стрілочників і Заводських.

Вісім років в’язниці. Ми зустрілися з ним через два тижні після того, як його випустили…

Що стосується його друзів, то вони теж були хлопцями Крішни, і Гоша з Толею теж відсиділи своє: один дев’ять, другий десять років.

Після в’язниці мамонтоподібний Тоша працював тренером у дуже дорогому фітнес-центрі. Він отримував чималі гроші, навчаючи культуристів у тренажерному залі. А Гоша був охоронцем процвітаючого торговця комп’ютерами: ввечері виносив на руках з машини свого п’яного до нестями роботодавця, а наступного дня супроводжував його дружину в її довготривалих походах по магазинах.

Коли Мишко відшукав їх і запропонував справжню роботу з автоматами в руках, жоден з них не сказав йому «ні».

Вони тільки запитали:

— Хто за старшого? Ти?

— Майже, — сказав Мишко.

— То ти старший? — познайомившись зі мною, запитав Гоша.

— А що? — відповів я запитанням на запитання.

— Уточнюю. Щоб знати, хто платитиме за роботу.

— У такому разі, — сказав я, — уточнимо, хто, за що і скільки.

— У нашого друга Сави півтора десятка казино, — почав Мишко.

— Ну й що з того, — сказав я.

— Найгірше з них отримує тисяч п’ять за вечір. Найшикарніше — тисяч шістдесят-вісімдесят.

— Мабуть, так воно і є.

— Ми дізнаємося, коли з казино забиратимуть гроші. Під’їдемо і відберемо.

— Більш детально.

— Містечко маленьке. Всі казино належать Саві. Щодня з кожного з них бригада експедиторів забирає виторг. Ми вираховуємо, коли саме забирають гроші з останнього казино, зупиняємо експедиторів і відбираємо гроші собі. Тільки й усього.

— Оце й усе? — запитав я.

— Більш нічого.

— Геніально.

Але, глянувши на мене, Мишко запитав:

— Щось не так?

— Та ні, все гаразд. Але ж у нас нема спорядження.

— У нас є все необхідне, — сказав Мишко. — Дві машини — вольво Гоші і старенький порш Тошин, три пістолети і потертий, куплений на блошиному ринку короткоствольний АК. А також і гроші.

Я не став з’ясовувати, де Мишко роздобув гроші, пограбував якусь ощадкасу чи позичив у Тоші та Гоші, це не мало ніякого значення.

Тому я сказав:

— У такому разі план прийнято.

Коли того ж вечора Мишко переповів свій план Касі, той схвально кивнув головою:

— Гарна ідея. Саві Володимировичу такий урок буде тільки на користь. Я навіть допоможу вам після завершення справи залишити місто і виїхати.

Побачивши усмішку на моїх обпалених губах, Каха сказав:

— Задарма. Але є одна умова: шановний Сава Володимирович має знати, що пограбували його ви.

— Навіщо?

— Щоб він не подумав, що це наших рук справа і не почав війну з нами або з Ахімілом. У нас у місті мир, а мир кращий за війну.

— Добре, — сказав я, — ми залишимо його хлопцям візитку.

— Тоді, — сказав Каха, — сьогодні вночі мої хлопці проведуть вас у місто. Де ви вирішили зупинитися?

— У Толі? — запитав я Мишка, згадавши кемпінг, у якому ми жили до цього.

— Можна, — погодився Мишко, але Каха заперечив:

— Краще я знайду вам квартиру де-небудь