Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– Ти говориш, мов оракул, Гелено, і всі твої слова, безперечно, справедливі; та ось тобі приклад: я голодний і бачу перед собою добрий обід, а мені кажуть, що як я утримаюся від нього сьогодні, то завтра мені влаштують розкішний бенкет із усіляких ласощів і делікатесів. Отже, по-перше, я не бажаю чекати до завтра, коли вже маю перед собою те, чим можу погамувати свій голод; по-друге, реальний обід дня мені більше до смаку, ніж обіцяні ласощі; по-третє, я не бачу завтрашнього бенкету і хто зна, чи не радять мені не їсти сьогоднішнього обіду, аби він дістався комусь іншому? По-четверте, цей стіл має бути накритий для когось, тож, як каже Соломон: «Бо хто буде їсти, і хто споживати спроможе без Нього?»[13] Отож я сяду за стіл і напхаю собі черево, бо хто знає, чи зможу я це зробити завтра!

– А від тебе й не вимагають утримуватися від сьогоднішнього обіду: радять лише не переїдати, а то завтра не зможеш тішитися вишуканими стравами на бенкеті. Якщо ж ти будеш поводитися, мов тварина, себто переїдатимеш, перебиратимеш міру в питві, аж смачна їжа стане для тебе отрутою, то хто тобі винен буде, якщо ти вже не зможеш нічого їсти і заздро дивитимешся на людей, що втішаються вишуканими стравами, яких ти не в змозі навіть скуштувати?

– Цілком справедливо, моя свята заступнице; але знову ж таки наш друг Соломон каже: «Нема ліпшого земній людині над те, щоб їсти та пити».

– І тут же, – відповіла я, – він каже: «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! Але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду».[14]

– Добре, Гелено, я певен, що ці кілька тижнів гарно поводився. Що ти побачила в мені поганого і що я повинен робити?

– Нічого іншого, крім того, що ти вже робиш, Артуре: з твоїми вчинками поки що все гаразд; але я воліла б, аби твої думки змінились; добре було б, якби ти не піддавався спокусам і не називав зло добром, а добро злом; хотілось би, щоб ти думав глибше, і дивився далі, і мав цілі вищі, ніж ті, що в тебе зараз.

Розділ XXIV

25-е березня. – Артур почав стомлюватися – не від мене, а від свого тихого й ледачого життя. Воно й не дивно, бо у нього небагато розваг: він ніколи нічого не читає, крім газет і спортивних журналів, а як побачить, що я читаю, то не заспокоїться, поки я не облишу книжку. За гожої днини він уміє непогано збувати час, але у дощові дні, яких у нашім краю буває чимало, страшенно нудьгує. Я роблю все, аби розважати його, та мої розмови його не цікавлять, а він полюбляє теревенити про речі, які не можуть зацікавити чи навіть дратують мене. Він страх як полюбляє сидіти біля мене в фотелі й розповідати про свої колишні любовні інтриги, які завжди полягають у тому, що він занапастив якусь довірливу дівчину або морочив голову якомусь чоловікові, котрий ні про що не здогадувався; а як я обурююся чи жахаюся, то він гадає, що то ревнощі, й регочеться. Спочатку я спалахувала гнівом або починала плакати, та помітивши, що його захват лише посилюється від цього, почала стримувати свої почуття і слухати його зізнання зі спокійним презирством; але він все одно читає на моєму обличчі внутрішню боротьбу і помилково приймає гіркоту з приводу його підлості за напади ревнощів, а як уже натішиться чи злякається, що моє невдоволення стане дуже небезпечним для його комфорту, то намагається цілувати і заспокоювати мене, щоб я знову почала всміхатися, – і ті його пестощі такі відразливі, що й сказати несила! Це подвійний егоїзм – і до мене, і до тих його жертв. Часом мене огортає страх і я питаю себе: «Що ти накоїла, Гелено?» Та я відганяю непрохані думки, бо не маю права скаржитися, навіть якби він був удесятеро гіршим. І я не скаржуся. Я кохаю його і кохатиму далі; я не шкодую, що пов’язала свою долю з його.

4-е квітня. – Ми таки посварилися. Сталося ось що: Артур розповів мені історію своєї інтриги з леді Ф., і раніше я цьому не повірила б. Проте з утіхою з’ясувала, що провина леді була більшою, ніж його, бо він тоді був дуже молодий і вона перша почала залицятися до нього, – звичайно, якщо розповідь його була правдивою. Я ненавиділа її за це, бо все виглядало так, ніби вона сприяла його зіпсованості, тож коли він почав говорити про неї, то попросила не згадувати її, бо саме її ім’я викликало у мене відразу.

– Не тому, що ти її кохав, Артуре, а через те, що вона завдала тобі шкоди і зраджувала свого чоловіка, та й загалом була непорядною жінкою, про яку сором і згадувати.

Але він захищав її, зауваживши, що в її чоловіка був старечий маразм і його неможливо було любити.

– Тоді чому ж вона вийшла за нього? – запитала я.

– Заради його маєтку.

– Тоді це було злочином, а її урочиста обіцянка любити і шанувати його – ще одним злочином, який лише посилив попередній.

– Ти надто сувора до бідолашної жінки, – засміявся він. – Та зараз вона мене не обходить – нікого з них не кохав я так, як кохаю тебе, тож не треба боятися, що я тебе покину.

– Якби ти розповів мені все це раніше, Артуре, то я ніколи не дала б тобі своєї згоди.

– Не дала б?

– Можеш навіть не сумніватися! Він недовірливо засміявся.

– Хотілося б переконати тебе в цьому! – вигукнула я, підхопившись зі свого місця, і вперше в житті (сподіваюся, й востаннє) пошкодувала, що вийшла за нього.

– Гелено, – мовив він, – якби я тобі повірив, то дуже розгнівався б! Дяка Богові, я не вірю. І хоча ти зблідла й очі твої палають, мов у тигриці, та я знаю тебе краще, ніж ти сама себе знаєш.

Не сказавши й слова, я вийшла з кімнати і зачинилася у своїх покоях. За півгодини він підійшов до дверей і посмикав за клямку, а потім постукав.

– Ти не впустиш мене,