Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

всі були готові охоче розповісти про ньо-о, та й він сам не був безнадійним лицеміром, але я була сліпою; зараз, замість того, аби шкодувати, що не розпізнала повністю його характер, я радію, бо це вберегло мене від важкої боротьби з власною совістю і значної кількості проблем, що з цим пов’язані; врешті тепер моїм обов’язком є просто любити його і залишатися йому вірною, що і збігається з моїми нахилами.

Він аж надто ніжний зі мною. Я обійшлася б меншою кількістю ласки і більше хотіла б раціональності. Мені хотілося б бути менше улюбленицею, а більше другом, якби я могла вибирати; але я не скаржитимуся на це, тільки боюся, що його любов утрачає свою глибину там, де він починає перебирати із запалом. Вона ніби вогнище з хмизу, яскраве та гаряче, та як догоряє, то залишається тільки попіл. Ну, та я вирішила, що такого не буде, – я підтримуватиму цей вогонь. От тільки мушу визнати, що Артур – егоїст, проте це завдає мені меншого болю, ніж можна було б очікувати, бо я так люблю його, що можу легко вибачити йому те,що він сам любить себе: йому подобається, щоб йому догоджали, а для мене догоджати йому є втіхою, тож якщо я й шкодую про цю його тенденцію, то заради нього ж самого, а не через себе.

Вперше свій егоїзм він виявив під час нашої весільної подорожі. Він хотів одбути її абияк, бо всі континентальні пейзажі йому були вже знайомі, і багато з них уже втратили інтерес в його очах. Упродовж нетривалої мандрівки Францією та Італією я майже нічого не побачила, не ознайомилася ні з людьми, ні зі звичаями, тож голова моя була переповнена строкатою мішаниною об’єктів і пейзажів, до того ж усе воно було затьмарене усвідомленням, що Артур не розділив зі мною моїх емоцій, а навіть гнівався на мій інтерес, бо це означало, що я шукаю втіху не в чоловікові, а в сторонніх речах.

Ми насилу побачили Париж, а в Римі чоловік не дав мені побачити й десятої частини того, що мені хотілося б. Артур казав, що хоче хутчій одвезти мене додому, аби я стала нарешті господинею маєтку Грасдейл, причому він хотів, щоб я залишалась такою ж прямодушною, наївною і пікантною, якою була до цього; тим-то не хотілося йому з’являтися зі мною у світському товаристві, надто ж у Парижі й Римі, мало того, у нього вистачило совісті сказати мені, що там є жінки, що повидирали б йому очі, якби випадково зустріли його зі мною.

Звичайно, мене стурбувало все це, та непокоїло мене розчарування в Артурові та ще необхідність вигадувати виправдання для своїх друзів, чому я так мало побачила гарних місцин у Європі. Проте коли ми дісталися додому, то я була такою щасливою, а він був таким добрим до мене, що я від усього серця пробачила йому все і вже почала була вважати свою долю дуже щасливою, а свого чоловіка аж надто хорошим для мене, аж другої неділі після нашого прибуття він приголомшив і жахнув мене ще одним прикладом своєї нерозумної надмірної вимогливості. Ми повертались пішки додому з ранкової служби, бо це було ясного морозного дня, і, оскільки ми живемо біля церкви, я попросила не використовувати екіпаж.

– Гелено, – мовив він із незвичною серйозністю, – я не зовсім задоволений тобою.

Я висловила бажання дізнатися, що ж я зробила неправильно.

– А ти пообіцяєш виправитись, якщо я тобі скажу?

– Так, якщо це в моїх силах.

– От саме про це я й кажу! Річ у тому, що ти не любиш мене усім своїм серцем.

– Я не розумію тебе, Артуре: благаю, скажи мені, що я зробила або сказала неправильно.

– Справа не в тому, що ти зробила або сказала; справа в тому, що ти надто вже набожна. Почну з того, що мені подобається, коли жінка набожна, і я вважаю благочестя однією із твоїх найбільших переваг, та воно може далеко зайти. На мою думку, релігія не повинна заступати жінці відданість її чоловікові. Вона повинна бути достатньо набожною, аби очистити свою душу, та не настільки, щоб звільнити серце від усього земного і стати понад усіма людськими почуттями.

– А я що, перебуваю понад усіма людськими почуттями?

– Ні, голубко, та протягом цих двох годин я весь час думав про тебе і хотів упіймати твій погляд, а тебе так поглинула набожність, що у тебе для мене не знайшлося навіть погляду! Цього достатньо, аби ревнувати тебе до Творця, а це гріх, тож заради спасіння моєї душі не буди в мені таких пристрастей.

– Я віддам усе своє серце і душу Творцеві, якщо зможу, – відповіла я, – а тобі віддам те, що Він дозволить. Хто ви такий, сер, що прирівнюєте себе до Бога і насмілюєтеся сперечатися з Ним за володіння моїм серцем?! Йому я завдячую всім, що маю, і вами завдячую теж – якщо вас взагалі можна вважати благословенням, у чому я вже сумніваюся.

– Не будь такою суворою зі мною, Гелено! І не щипай так мою руку: твої пальці проникають до самої кістки.

– Артуре, – провадила я, – ти і наполовину не кохаєш мене так, як я кохаю тебе; та навіть якби ти ще менше кохав мене, ніж зараз, то я не скаржилася б, аби лиш ти більше любив Творця. Я раділа б, якби побачила тебе настільки заглибленим у молитву, що ти й про мене забув би, – чим більше ти любив би Господа, тим глибшою, і чистішою, і щирішою була б твоя любов до мене. На це він лише зареготався і поцілував мені руку, назвавши мене милою ентузіасткою. Потім зняв капелюха й додав:

– Поглянь сюди, Гелено, – що може чоловік робити з такою головою, як ця?

Голова виглядала цілком нормальною, та коли він поклав мою руку собі на маківку, то вона потонула в чуприні.

– Бачиш, я не творений для святості, – сказав він, сміючись. – Якщо Бог хотів, щоб я був набожним, то чому Він не дав мені путящої голови?

– Ти як отой слуга, – відповіла я, – який не примножив свій талант, виправдовуючись тим, що його хазяїн «тверда людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав».[12] З того, кому менше дано, менше і спитають, але зусилля вимагаються від нас усіх. В тебе є віра, і надія, і совість, і розсудливість, – все, що необхідне для християнина. Треба тільки користатися всім цим, бо кожна схильність,