Читати книгу - "Фауст"

ми царить

На протязі тисячоліть,

І як до себе слушну шану чуєм,

То днями сонця й місяця керуєм.

Як верховний суд народів,

Сидимо між пірамід,

І нічого нам не в подив —

Мир, війна, потоп, весь світ.

На долішньому пенеї

Пеней, оточений потоками й німфами.

Пеней

Очерете, колихайся,

Ти, комишу, коливайся,

Верболози, шелестіте,

Ви, тополі, шарудіте,

Недоспав я, недоснив!

Бо якийсь непевний трепет,

Звідусіль таємний шепіт

Всі потоки пробудив.

Фауст

(виходячи на річку)

Чи примарилося знову,

Чи я чую людську мову?

Понад берегом імлистим,

Поза хащем густолистим,

Хвиля лагідно хлюпоче,

Легіт любо щось шепоче.

Німфи

(до Фауста)

Лягай та полежиш

В затишнім куточку,

Всі болі, всю втому

Приспи в холодочку.

Хто муки набрався,

Спочинути рад

Під шепіт, під шемріт,

Під журкіт наяд.

Фауст

То я не сплю! Які розкоші!

О юні постаті хороші!

Це ж я насправді бачу вас,

Немов якого чару повен!

Чи це видіння, а чи спомин?

Являлись ви мені вже раз.

Між буйних заростів долини

Тут не один струмочок лине —

Леліють тихо, ледь дзюрчать;

Та ось в одно злились потоки,

І став постав із них широкий,

Простора і прозора гладь.

Там молоді тіла жіночі

Подвійним чаром ваблять очі.

Свічадо вод відбило їх:

Ті поринають вглиб сміливо,

А ті ступають боязливо;

Гармидер, галас, гомін, сміх…

Чому б на них не любувати,

Жадібних зорів не втішати, —

Та мрія далі все біжить:

Там за рясним зеленим листям,

На ложі ніжнім, запашистім

Цариця-вродниця лежить…

Диво дивне! З бухт затишних

Випливає гроно пишних,

Величавих лебедів.

Плинуть лагідно, спокволу,

Кожен повен задоволу,

Гордо голову підвів…

Та один, за всіх гарніший,

І пишніший, і сміліший,

Обігнав товаришів,

Розпустивши пера білі,

Розгойдавши хвильно хвилі,

У святилище заплив…

Всі інші плавають по ставу,

Прибравши грізную поставу,

А ті й змагатись завелись,

Аж полякалися служниці,

Що їм уже не до цариці, —

Аби самим уберегтись.

Німфи

До лужка, до бережка

Прихилімо, сестри, вухо —

Бо, здається, здалека

Кінський тупіт чути глухо.

Як би взнати, що за гість

І яку несе нам вість?

Фауст

Загуло, заколивало,

Справді, хтось там мчиться чвалом…

Яка краса!

Звершаться чудеса,

І я її дістану,

Єдину, незрівнянну.

Все ближче й ближче верхівець —

Сміливець, видно, і мудрець —

На сніжно-білім румакові.

Я знаю, що це за один —

Філіри славнозвісний син.

Хіроне, стій! Зі мною стань до мови!

Хірон

Чого тобі?

Фауст

Придерж лишень ходи!

Хірон

Не встою ж я.

Фауст

Ну, то мене зсади.

Хірон

Сідай! Тепер як слід ми поговорим.

Куди тобі? Туди, через потік?

Ми тії хвилі миттю переборем.

Фауст

(сідає)

Вези, де хоч. Я вдячний буду вік…

Славетнику, відомо, як плекав ти

Героїв рід на шану у віках,

У тебе вчились мужні аргонавти

І інші всі, безсмертні у піснях.

Хірон

Облишмо це! Нащо Паллада, й то

Як Ментор шани мало щось находить;

По-своєму усяк себе поводить,

Мов їх і не виховував ніхто.

Фауст

У лікаря, що все спізнав до краю,

Коріння силу і цілючість зіль,

Що гоїть рани і втишає біль,

І тіло й дух я щиро обіймаю.

Хірон

Колись пораненим в бою

Ставав і я в пригоді духом,

Тепер ту справу віддаю

Попам та бабам-шепотухам.

Фауст

Воістину великий муж

До слави й почестей байдуж

І скромно хоче доказати,

Немов таких, як він, багато.

Хірон

Підлесник криється в тобі

Чи то цареві, чи юрбі.

Фауст

Героям ти найбільшим був сучасник,

Великих діл і сам не раз учасник;

Багато бачив, і не менш зробив,

І як півбог розумно й чинно жив.

Скажи, кого б з усіх отих героїв

Ти вищої шаноби удостоїв?

Хірон

Всі аргонавти гідні похвали,

По-своєму героями були:

В одного те яскраво виступало,

Що в іншого нерідко бракувало.

Де брали гору юність і краса,

Там Діоскурів славила яса;

Де треба другу помочі і ради,

Вели перед одважні Бореади;

Де йшлось про розум, глибину думок, —

Царив Язон, улюбленець жінок;

Орфей[77] був ніжний, лагідний і щирий,

Скоряв усіх дзвінкою грою ліри;

Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,

Було, не схибить, човна ведучи…

їм небезпеки дружбу гартували:

Що діяв хто, те інші похваляли.

Фауст

Що скажеш ти про Геркулеса?

Хірон

О, не буди в мені жаги!

Не бачив Феба я, Ареса,

Не знаю, що то за боги,

Але не раз дививсь на того,

Що люди славили, як Бога.

Хоч родом він і цар був сам,

Юнак, красою незрівнянний,

А брату старшому слухняний

І найвродливішим жінкам.

Такого не вродить вже Геї,

І Гебі в небо не піднять;

Даремно творять епопеї,

Даремно статуї різьблять.

Фауст

Таку ти змалював картинку,

Що і різьбяр навряд би вдав.

Про мужа кращого сказав,

Скажи ж і про найкращу жінку.

Хірон

Красу жіночу славить годі,

Вона бува пуста й німа;

Яка ціна холодній вроді,

Де життєрадності нема?

Краса сама собі царює,

А грація усіх чарує,

От як Гелена, що я віз.

Фауст

Ти віз її?

Хірон

На цій ось спині.

Фауст

Куди і я оце заліз?

Від щастя я не тямлюсь нині.

Хірон

Вона й держалася отак,

Як ти, за гриву.

Фауст

Мов у сні я…

Вона ж моя єдина мрія!

Розказуй все мені, що й як,

Куди її і звідки віз ти?

Хірон

Про се цікаво розповісти.

Тож Діоскури, гідні похвали,

У розбишак сестричку відняли;

А ті не звикли до таких невдач,

Оговтавшись, в погонь пішли навскач,

Та я з братами мало не застряг

На елевсінських болотах;

Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив…

Як дякувала там мені вона,

Розсудлива, поважна й приязна;

По вогкій гриві гладила…

Та юнь старого знадила!

Фауст

Це в десять літ!

Хірон

Обман філологічний —

Літа лічить вродливиці