Читати книгу - "Твори"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з німецької

Передмова та примітки Дмитра Наливайка

У 1771 році Гете розпочав роботу над драмою «Гец фон Берліхінген», у 1775 році ним була написана більша частина трагедії «Егмонт». В цей порівняно невеликий проміжок часу майже повністю вміщається «штюрмерський» період його творчості, тут необхідне лише одне уточнення: розпочався названий період у 1770 році, з приїздом Гете до Страсбурга, а завершився він насправді 1775 роком, коли на півслові був обірваний «Егмонт». Це цілком завершений період його творчості зі своїми чітко вираженими проблемно-тематичними та художніми особливостями і водночас чи не найяскравіший злет його генія, одна з великих творчих епох в історії німецької літератури.

Не так просто визначити, коли, власне, розпочинається творча діяльність Гете. Так само як у випадку з Пушкіним, Байроном, Гюго та іншими великими митцями, початок творчості звичайно виводять з дитинства чи принаймні ранньої юності поета, коли він писав вірші й драматичні сценки для домашнього театру. Зрештою, це ще одне підтвердження своєрідної спонтанності появи великих поетів, у яких творчість невіддільна від життя, органічно поєднується з ним і виростає із нього. В домі свого батька, багатого й освіченого франкфуртського патриція, Гете здобув гарну освіту, вивчив дві древні (грецьку й латинську) й три нові (французьку, англійську та італійську) мови, що відкрило йому найширший доступ до скарбів європейської культури, зокрема літератури. Разом з тим юний Гете не відвертався від навколишнього життя, уже тоді пробуджується у нього активний інтерес до природи й соціальної дійсності, спостережливість і здатність до самостійного мислення. Як свідчить автобіографічна книга «Поезія і правда», юний Гете помічав і суспільні контрасти «вільного міста» Франкфурта, і особливо обмеженість бюргерського середовища, убогість його життєвих інтересів і прагнень, що породжувало у нього почуття самотності, бажання «звернутися до своєї душі» й природи.

Весною 1765 року з волі батька Гете поступив на юридичний факультет Лейпцігського університету, розпочався трирічний лейпцігський період його життя. Юриспруденція аж ніяк його не захоплювала, вже тоді серце його було віддане літературі, хоч він передусім і намагався видавати себе за світського молодика. Багате торговельне місто, Лейпціг у той час був також одним з найбільших культурних і літературних центрів Німеччини. Тут доживав свій вік Й. Готшед, вищий авторитет німецького «старого» класицизму, що орієнтувався на французькі взірці «доби Людовіка XIV», але найбільш модним у «саксонському Парижі» було тоді рококо, яке охоплювало й літературу. Творчість Гете лейпцігського періоду й розвивалася переважно в річищі цього напряму, а справжнім кумиром був тоді для нього М. К. Віланд, провідний митець німецького літературного рококо.

В системі художніх напрямів і стилів XVIII ст. рококо посідає окреме місце. Це було в основному мистецтво аристократичного суспільства часів його занепаду, хоч разом з тим неабиякою популярністю воно користувалося і серед багатої верхівки бюргерства. Девізом цього вишуканого, насиченого чуттєвістю мистецтва було «робити життя приємним», передавати його «солодкість», що якнайкраще відповідало гедоністичним умонастроям тогочасної панівної верхівки. Широкий прояв рококо знайшло і в літературі XVIII ст., істотно відрізняючись від інших її напрямів та стилів, тісно пов'язаних з просвітительським рухом. На відміну від них, література рококо не ставила перед собою великих і злободенних ідейних завдань, з невимушеною відвертістю вона прагнула головним чином до приємної розваги; не випадково чільне місце посіла в ній анакреонтика, тобто оспівування суттєвих втіх життя. Але при всьому тому взаємини літератури Просвітництва з рококо були далеко не простими й не однозначними. Гедонізм рококо якоюсь мірою був співзвучний сенсуалізмові й життєствердному пафосу просвітителів, звідси їхні симпатії до цього стилю і нерідкі звертання до нього. Згадаймо хоча б роман Дідро «Нескромні скарби», ряд поем і романів Віланда, анакреонтику численних європейських поетів від Вольтера до Батюшкова. Щедру данину віддав рококо й Гете в початковий, лейпцігський період своєї творчості.

На той час вже існував вироблений канон поезії рококо, якому й слідував молодий поет. Власне, це була цілком конвенціональна поезія з умовними образами й мотивами, умовною тональністю й поетичною технікою. Провідною темою виступала в ній тема любові, в якій вбачали найповніше вираження «солодкості життя» і трактували в галантно-фривольному дусі. Це була любов, що втратила пристрасність та драматизм і перетворилася у витончену, але повсякденну чуттєву насолоду. І говорити про неї можна було лише в тоні веселої і дотепної світської балаканини, інший підхід до неї, якась інша тональність суперечили б поетиці рококо. В подібному стилі Гете пише цикли «Аннета» й «Пісні Фредеріці Езер», присвячені його лейпцігським подругам, і чимало інших віршів, які, вже після від'їзду поета із Лейпціга, були видані його приятелем у збірці «Нові пісні з мелодіями» (1769). Однак вже в цей період виходили з-під пера Гете й інші поезії, в яких, здебільшого спорадично, проривалися й інші настрої, глибина й щирість почуттів. Він пробує свої сили також в драматичних жанрах, пише, зокрема, комедію «Співвинуватці» (1769), де теж дотримується канонів рококо.

Однак творче становлення Гете аж ніяк не можна зводити до рококо, важливу роль відігравали в ньому й інші фактори та впливи. Причому, говорячи про становлення Гете, необхідно в належній мірі враховувати динаміку тогочасного літературного фону. Після тривалого застою німецька література в другій половині XVIII ст… переживає бурхливе піднесення, її розвиток набуває повноти й розмаїтості, визначаються в ньому різні напрями й течії. Насамперед згадаємо