Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— Якраз навпаки?

— Атож, адже ви самі сказали, що його часто прописують як ліки проти захворювань серця.

— Не заперечую, я це сказав, але навіть тепер не второпаю, до чого ви ведете.

— Я веду до того, що в такому разі він міг цілком природно мати диґіталін у своєму розпорядженні разом з іншими ліками й не бути зобов'язаним комусь пояснювати, навіщо він йому. Цим я хочу (я завжди так погано висловлюю свої думки) сказати таке: припустімо, ви надумали отруїти когось смертельною дозою диґіталіну. То чи не буде найпростішим способом прикриття свого злочину влаштувати так, щоб усі отруїлися диґіталіном — у даному випадку листям, у якомуу присутній диґіталін? Для решти таке отруєння не буде фатальним, звичайно, але нікого не здивує факт однієї жертви, бо, як пояснив нам доктор Ллойд, такі випадки отруєння завжди можуть привести до несподіваних наслідків. Нікому не спаде на думку запитати, а чи насправді дівчина не одержала фатальної дози диґіталіну через укол або щось подібне. Він міг долити відповідну мікстуру в її коктейль, каву або навіть дати їй випити її як тонік.

— Ви хочете сказати, що сер Емброз отруїв свою вихованку, чарівну дівчину, котру він дуже любив?

— Саме так, — сказала міс Марпл. — Адже те саме сталося й у випадку містера Беджера та його економки. Тільки не переконуйте мене в тому, що абсурдно думати, ніби шістдесятирічний чоловік може закохатися в дівчину, якій двадцять років. Таке трапляється щодня, а у випадку такого старого деспота, як сер Емброз, подібне почуття може зовсім вибити його з рівноваги. Такі спалахи пристрасті нерідко закінчуються божевіллям. Він не міг змиритися з думкою про те, що вона вийде заміж, — і робив усе можливе, щоб цьому завадити, однак не зміг. Його божевільні ревнощі стали такими великими, що він визнав за ліпше вбити її, аніж віддати молодому Лоримерові. Певно, він задумав це досить давно й тому звелів посіяти наперсник між кущами шавлії. Певно, він сам нарвав листя, коли настав його час, і попросив її віднести його на кухню. Жахливо навіть думати про таке холоднокровне вбивство, але як на мене, то ми повинні поставитися до такого вчинку з усією милосердною поблажливістю. Джентльмени в такому віці іноді поводяться дуже дивно там, де замішані молоді дівчата. Наш останній органіст… але тут я мушу стриматися, щоб не поширювати цієї скандальної історії.

— Місіс Бентрі, — запитав сер Генрі, — усе було справді так?

Місіс Бентрі кивнула головою.

— Атож. Мені б таке й на думку ніколи не спало: я завжди думала про ту подію як про нещасливий випадок. Але після смерті сера Емброза я одержала листа. Він розпорядився, щоб його надіслали мені. Й у тому листі він розповів мені правду. Я не знаю, навіщо він це зробив, але ми завжди дуже добре ладнали одне з одним.

Коли запала короткочасна тиша, вона відчула в ній невисловлену критику й поквапно пояснила:

— Ви, можливо, думаєте, що я зрадила висловлену мені довіру, але це не так. Я змінила всі прізвища. Насправді його звали не сер Емброз Берсі. Ви ж бачили, як по-дурному витріщився на мене Артур, коли я назвала це прізвище? Спочатку він не зрозумів, про кого йдеться. Я змінила все. Я зробила те саме, що пишуть у журналах та на початку книжок: «Усі дійові особи, про яких ідеться в наступній розповіді, вигадані». Ви ніколи не будете знати, хто вони насправді такі.

Розділ дванадцятий

ПРИГОДА В БУНГАЛО

— Мені спала на думку одна історія, — сказала Джейн Гел’єр.

Її вродливе обличчя було осяяне довірливою усмішкою дитини, котра чекає, що її похвалять. То була усмішка, яка щовечора приводила в захват лондонську публіку та збагатила не одного фотографа.

— Це сталося… — сказала вона, ретельно добираючи кожне слово, — …з моєю подругою.

Кожен видав якийсь заохотливий, однак ледь лицемірний звук. Полковник Бентрі, місіс Бентрі, сер Генрі Клітерінґ, доктор Ллойд і стара міс Марпл були одностайно переконані в тому, що «подругою» Джейн була сама ж таки Джейн. Вона була цілком нездатна запам’ятати щось таке чи зацікавитися чимось таким, що стосувалося б когось іншого.

— Моя подруга, — провадила Джейн, — (я не стану називати її імені) була акторкою, дуже відомою акторкою.

Ніхто не висловив подиву. Сер Генрі Клітерінґ подумав: «Цікаво, через скільки речень вона забуде про те, що розповідає по вигадану особу, і скаже я замість вона?»

— Моя подруга гастролювала в провінції — це було рік чи два тому. Мабуть, я ліпше не називатиму того місця. Це було містечко на березі Темзи, неподалік від Лондона. Я умовно назву його…

Вона зробила паузу й наморщила лоба в напружених роздумах. Вигадати одну звичайну назву було, мабуть, непосильним завданням для її інтелекту. Сер Генрі поквапився на допомогу.

— А що, як ми назвемо його Рівербері? — запропонував він дуже серйозним голосом.

— О так, це буде чудовою назвою. Рівербері. Я запам’ятаю її. Отже, як я вже казала, моя подруга була в Рівербері зі своєю компанією, і сталася дуже дивна річ.

Вона знову наморщила лоба.

— Це надзвичайно важко, — сказала вона жалібним голосом, — сказати саме те, що ти хочеш сказати. Усе змішується у твоїй голові, і ти говориш те, чого не слід говорити.

— У вас чудово виходить, — підбадьорливо сказав доктор Ллойд. — Розповідайте далі.

— Отже, сталася дивна річ. Мою подругу попросили прийти в поліцію. І вона пішла. Як з’ясувалося, один із будинків біля річки було пограбовано, і вони заарештували одного молодика, котрий розповів дуже дивну історію. І тоді вони послали свого працівника до неї. Вона ніколи не була раніше в поліції, але вони були з нею дуже чемні — навдивовижу чемні.

— А інакше й бути не могло, — зазначив сер Генрі.

— Сержант — я думаю, то був сержант, а може, інспектор, — підсунув їй стільця й пояснив, у чому річ, і я відразу зрозуміла, що то була якась помилка…

«Ага, — подумав сер Генрі. — Я відразу зрозуміла. От ми й прийшли. Так я й думав».

— Моя подруга сказала їм про це, — провадила Джейн, безтурботно не помітивши, що вже виказала себе. — Вона пояснила, що в неї була репетиція з її дублером у готелі й що вона ніколи не чула про цього містера Фолкнера. І тоді сержант їй сказав: «Міс Гел…»

Вона замовкла на півслові й густо почервоніла.

— Міс Гелмен, — підказав сер Генрі, підморгнувши їй.

— Так, так, це буде дуже добре. Дякую вам. Отож він сказав: «Я