Читати книгу - "Меч приречення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Думаю, що ти дурень. Колись Єнніфер казала мені, що припливи викликає місяць.
Горицвіт зареготав.
— Ото ще бридня францувата! Що в місяця спільного з морем? На місяць хіба що собаки виють. Геральте, ця твоя брехуха взяла тебе на кпини. Наскільки я знаю, не вперше.
Відьми́н не прокоментував. дивився на блискучі від вологи камінні брили в узвозах, оголених відпливом. Вода в них усе ще билася ключами й пінилася, але видавалося, що перейдуть.
— Ну, вперед, — сказав, устаючи і поправляючи меч на спині. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі впиратимешся, що підеш зі мною?
— Так. Теми балад — не шишки, я їх під ялинами не знайду. Окрім того, завтра уродини Паяцинки.
— Не бачу зв’язку.
— А шкода. Ми, нормальні люди, дотримуємося звичаю обдаровувати одне одного з нагоди уродин. А мене не стане на купівлю їй чогось. Знайду щось для неї на дні моря.
— Оселедця чи слимака?
— Ти дурень. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь гарну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам’яті та симпатії. Я Оченя люблю, хочу її порадувати. Не розумієш? Я так і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якесь страховисько.
— Гаразд, — відьми́н зсунувся із урвиська на слизьке, покрите водоростями каміння. — Я йду першим, щоб, у разі чого, тебе захистити. Як доказ пам’яті та симпатії. Тільки пам’ятай, — як крикну, бери ноги на плечі й не плутайся мені під мечем. Ми туди йдемо не морських коників збирати. Йдемо, щоби розправитись зі страховиськом, яке вбиває людей.
Вони рушили вниз, у розпадини оголеного дна, інколи перебрідаючи воду, що все ще кипіла у скельних камінах[51]. Талапали у заглибинах, висланих піском та фукусом[52]. На додачу, розпадався дощ, отож незабаром вони промокли згори донизу. Горицвіт щохвилі зупинявся і гріб палицею у гальці та клубках водоростей.
— О, глянь, Геральте, рибка. Вся червона, дідько мене бери. А от, — маленький вугор. А це? Що це? Виглядає як велика прозора блоха. А це… Ой мамо! Гераааальте!
Відьми́н різко обернувся, тримаючи руку на мечі.
Був то людський череп, білий, відшліфований камінням, убитий у скельну ущелину, наповнену піском. І не тільки. Горицвіт, побачивши багатощетинкового черв’яка, що вився в очному отворі, затремтів і видав неприємний звук. Відьми́н знизав плечима, повернувши в бік залишеної водою кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звали їх Драконячими Іклами, а тепер вони виглядали як гори. Йшов обережно. Дно було всіяне морськими огірками, мушлями, купами фукусу. В калюжах і заглибинах ходили хвилями великі медузи й вирували змієхвістки. Малі краби, барвисті як колібрі, втікали від них, ступаючи боком, перебираючи рухливими кінцівками.
Геральт уже здалеку помітив трупа, що застряг між камінням. Утопленик рухав грудною кліткою, помітною з-під водоростей, хоч загалом уже не мав чим рухати. Роївся від крабів, ззовні та зсередини. Не міг бути у воді довше доби, але краби так його обгризли, що не було сенсу оглядати. Відьми́н мовчки змінив напрямок руху, обходячи трупа широкою дугою. Горицвіт нічого не помітив.
— Але ж тут смердить гнилятиною, — вилаявся, доганяючи Геральта, сплюнув, струсив воду з капелюха. — І ллє, і холодно. Простуджуся, втрачу голос, хай би йому приснився біс…
— Не марудь. Якщо хочеш повернутися, то знаєш дорогу.
Відразу ж за основою Драконячих Ікол розтягалася пласка скельна полиця, а далі вже морська глибінь, що йшла спокійними хвилями. Межа відпливу.
— Ха, Геральте, — Горицвіт роззирнувся. — Це твоє страховисько мало, здається, досить розуму, щоб відступити до відкритого моря разом із відпливаючою водою. А ти, певно, думав, що воно тут лежатиме догори черевом і чекатиме, доки ти його зарубаєш?
— Тихо будь.
Відьми́н наблизився до краю полиці, став навколішки, обережно спер руки на гострі скойки, які обростали скелю. Нічого не бачив, вода була темною, а поверхня скаламученою, зматовілою через мжичку.
Горицвіт копирсався в закамарках рифів, копняками відкидаючи від ніг найнахабніших крабів, оглядав та обмацував спливаючі водою скелі, бородаті від обвислих водоростей, усіяні строкатими колоніями рачків та молюсків.
— Геральте, гей!
— Чого тобі?
— Глянь на цю скойки. Це перлівниці, ні?
— Ні.
— А ти на цьому знаєшся?
— Не знаюся.
— То й помовч, доки не дізнаєшся. Це перлівниці, я в цьому певен. Зараз назбираю перлів, хоч якась користь з цього походу, не сам тільки нежить. Назбирати, Геральте?
— Назбирай. Потвора нападає на ловців. А шукачі перлів теж потрапляють в цю категорію.
— Я мав би бути принадою?
— Збирай, збирай! Бери ті мушлі, що більші, як перлів не буде, то хоч юшку зваримо.
— Ще чого! Братиму тільки перли, а на шкарлупу срав пес. Холера… курва його мать… Як воно… франца… відкривається? Геральте, ножа не маєш?
— Ти що, навіть ножа не взяв?
— Я поет, а не ножар. А шляк би тебе трафив, назбираю того до торби, а перли виймемо пізніше. Ах ти! Марш!
Копнутий краб перелетів над головою Геральта. плюснув у хвилі. Відьми́н повільно йшов уздовж краю полиці, вдивляючись у чорну непроникну воду. Чув ритмічне стукання каменя, яким Горицвіт відбивав молюска від скелі.
— Горицвіте! Йди сюди, глянь!
Пошарпана й потріскана полиця закінчувалася несподівано рівною гранню і прямим кутом обривалася вниз. Під поверхнею води було виразно видно величезні кутасті рівні блоки білого мармуру, оброслі водоростями, м’якунами та морськими анемонами, що погойдувалися у воді наче квіти на вітрі.
— Що це таке? Виглядає як… Як сходи.
— Це і є сходи, — захоплено шепнув Горицвіт. — Оооо, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Ис, поглинутого хвилями. Ти чув легенду про місто безодні, про Ис під водами? О, напишу я таку баладу, що конкурентам очі на лоба полізуть. Мушу їх оглянути зблизька. Бачиш, там якась мозаїка, щось там чи різьблене, чи коване. Якісь написи? Відсунься, Геральте!
— Горицвіте! Там глибоко! Зсунешся…
— Е там. Я й так мокрий. Подивися, тут плитко, ледь по пояс на цій першій сходинці. І широко як у бальній залі. О, франца…
Геральт блискавично стрибнув до води та підтримав барда, що занурився по шию.
— Я спіткнувся об те гівно, — Горицвіт, ловлячи повітря, обтрусився, обіруч піднімаючи стікаючого водою великого плаского м’якуна у шкаралупі кобальтової барви, оброслій кудлами водоростей. — Їх там на сходах повно. Гарний колір має, правда? Давай, я запхну до твоєї торби, бо моя вже напхом напхана.
— Вилазь звідти, — буркнув розлючений відьми́н. — Горицвіте, негайно вилазь на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.