Читати книгу - "Меч приречення"

— Ессі, — знову перебив він. — Я не хочу, щоб ти створила собі хибне уявлення про мене. Я не мандрівний лицар.

— Холодним та бездумним убивцею ти теж не є.

— Ні, — спокійно згодився він. — Не є, хоча дехто думає інакше. Але не моя вразливість чи шляхетність вдачі підносять мене над загалом, а пихата і зухвала гординя професіонала, певного своєї вартості. Професіонала, якому прищепили думку, що кодекс його професії та холодна звичка є доречнішою, аніж емоція, що вони захищають від помилки, яку можна зробити, заплутавшись у дилемах Добра і Зла, Порядку й Хаосу. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, цього вимагає твоя професія, правда? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на вигляд сирена, образившись, через розпач і помсту напала на шукачів перлів. Ти відразу ж шукаєш для сирени виправдання, пом’якшувальних обставин, жахаєшся від думки, що відьми́н, найнятий принцом, уб’є прекрасну сирену тільки за те, що вона зважилася піддатися емоціям. А відьми́н, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Коли б навіть виявилося, ще це сирена, відьми́н її не вб’є, бо це забороняє кодекс. Кодекс розв’язує дилему за відьми́на.

Оченя глянула на нього, раптово шарпнувши головою.

— Будь-яку дилему? — швидко спитала.

Подумав — вона знає про Єнніфер. Знає про неї. Ех, Горицвіте, клятий пліткарю…

Вони дивилися одне на одного.

Що ховається у твоїх синіх очах, Ессі? Цікавість? Захоплення незвичайністю? Які ж вони, темні сторони твого таланту, Оченя?

— Вибач, — сказала вона. — То було дурне питання. І наївне. Воно містило підтекст, наче я повірила сказаному тобою. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, як спузирилося море.

— Бачу. Знаєш, Ессі, а це цікаво…

— Що цікаво?

— Я б дав голову на відріз, що камінь, на якому Агловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берегу і більшим. А тепер його не видно…

— Це приплив, — коротко сказала Ессі. — Невдовзі вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода тут дуже сильно здіймається й опадає, значно більше десяти ліктів, бо тут, у тіснині та гирлі ріки, має місце так звана припливна луна чи як там вона зветься у мореплавців.

Геральт дивився в бік мису, на Драконячі Ікла, вгризені у ревучий, спінений прибій.

— Ессі, — спитав він. — А коли розпочнеться відплив?

— То що?

— Як далеко відступить море?

— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Відступить аж до лінії шельфу.

— Лінії чого?

— Ну, начебто полиці, яка утворює дно, пласкої мілини, що різко обривається на межі глибини.

— А Драконячі Ікла?

— Саме на межі.

— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки часу я мав би?

— Не знаю, — Оченя зморщилася. — Треба б у тутешніх запитати. Але, Геральте, мені не здається, що це добрий задум. Глянь між Іклами та суходолом є скелі, весь берег порізаний затоками й фіордами. Коли розпочнеться відплив, там виникнуть узвози, котли, повні води. Не знаю, чи…

З боку моря, від ледве помітних скель до них долинув плюскіт. І голосний, співучий окрик.

— Біловолосий! — гукала сирена, що граціозно перестрибувала по гребені хвилі, збиваючи воду короткими й елегантними рухами хвоста.

— Ш’єєназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.

Сирена підпливла до скель, вертикально зависла у спіненій, зеленій глибокій воді, обіруч відкинула назад волосся, одночасно демонструючи торс з усіма звабами. Геральт зиркнув на Ессі. Дівчина злегка почервоніла і, з виразом жалю та соромливості на обличчі, якусь мить дивилася на власні зваби, що ледве напинали сукенку.

— Де мій? — заспівала Ш’єєназ, підпливаючи ближче. — Він же мав бути тут.

— Був. Чекав три години й пішов.

— Пішов? — високою треллю здивувалася сирена. — Не чекав? Якихсь жалюгідних трьох годин не витримав? Я так і думала! Ні крихти жертовності! Ні крихти! Огидний, огидний, огидний! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Гарна з вас пара, от тільки ноги вас псують.

— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.

— Так? — здивувалася Ш’єєназ. — Шкода. Пасуєте одне одному і гарно разом виглядаєте. Хто це?

— Я Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченя з акцентом і мелодикою, на тлі якої голос відьми́на звучав ніби вороняче каркання. — Приємно познайомитися, Ш’єєназ.

Сирена плюснула долонями по воді, дзвінко засміялася.

— Як гарно! — скрикнула. — Ти знаєш нашу мову! Присягаюся, ви, люди, мене дивуєте. І справді, не так багато нас ділить, як про це твердять.

Відьми́н здивувався не менше, аніж сирена, хоча міг би здогадатися, що освічена й начитана Ессі краще від нього володіє Старшою Мовою, наріччям ельфів, співочу версію якої вживали сирени, моршинки і нереїди. А ще міг би зрозуміти, що наспівність та складна мелодика мови сирен, яка для нього була ускладненням, для Оченяти є полегшенням.

— Ш’єєназ! — гукнув. — Усе-таки дещо нас розділяє, а тим, що інколи нас розділяє, буває пролита кров! Хто… Хто убив шукачів перлів, там, біля двох скель? Скажи мені!

Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову виринула на поверхню, а її гарне личко скорчилося й напружилося в неприємній гримасі.

— Не зважуйтесь! — пронизливо скрикнула вона. — Не зважуйтесь наближатися до сходів! Не зачіпайтеся з ними! Це не для вас!

— Що? Що не для нас?

— Не для вас! — вереснула Ш’єєназ, навзнак падаючи на хвилю.

Бризки води високо сплеснули вгору. Вони ще мить бачили її хвіст, роздвоєний врізаний плавнець, що тріпотів по хвилях. Потім вона зникла у глибині.

Оченя поправила волосся, розкуйовджене вітром. Непорушно стояла, схиливши голову.

— Я не знав, — кашлянув Геральт, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.

— І не міг знати, — відповіла вона з помітною гіркотою в голосі. — Адже… Адже ти зі мною ледь знайомий.

VI

— Геральте, — сказав Горицвіт, розглядаючись і нюшачи, мов гончак. — Тут страшенно смердить, не вважаєш?

— Чи я знаю? — відьми́н потягнув носом. — Я бував у місцях, де смерділо гірше. Це тільки запах моря.

Бард відвернув голову і сплюнув між камені. Вона булькотіла у скельних ущелинах, пінячись і шумлячи, відкриваючи вимиті хвилями узвози, всипані галькою.

— Глянь, Геральте, як добре обсохло. Куди поділася та вода? Як це воно, до холери, з тими припливами і відпливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи про це не думав?

— Ні. Були в мене інші клопоти.

— Я гадаю, — Горицвіт злегка затремтів, — що там, у глибині, на самому дні того холерного океану сидить собі величезна потвора, страховисько, покрите лускою, ропуха з рогами на огидній голові. І що певний час утягує воду до черева, а з водою все живе,