Читати книгу - "І прибуде суддя"

У кімнаті я побачив ще одну жінку і того, кого так довго не міг зустріти.

Чоловік з обличчям жебрака, саме той, який першим зустрів мене у Старій Вишні і якого я забути не міг, лежав на ліжку зі складеними на грудях руками. Зодягнутий він був у нову білу сорочку і новий чорний костюм. Але обличчя… Я не міг помилитися.

Обидві жінки плакали. Коли вони нарешті виплакалися, я спитав, як помер Георгій. І дізнався, що він дуже мучився. Останній рік його геть з'їдав рак. Він відмовився від лікування, ходив на роботу, хоч і терпів нестерпний біль. Сьогодні, вони підозрюють, прийняв отруту, бо помер якось раптово. Друга жінка виявилась сестрою. Я назвався давнім приятелем з іншого міста. Дізнався, що мій тезка працював головним інженером молокозаводу, що жив він тут сам, бо дружина його покинула.

— Дружина? — швидше механічно перепитав я. — Давно?

— Хіба ви не знали?

— Ні. Власне, я… Вона виїхала?

— Ні. Інна живе у Старій Вишні.

— Інна? — Я вдруге мало не зойкнув.

— Хіба ви не знали? — стара подивилася трохи підозріливо.

— Вона працює у крамниці господарчих товарів? — спитав я.

— Так, — сказала мати «жебрака». — То ви все-таки її знаєте?

— Знаю, — сказав я правду.

Я знав і те, хто першим повідомить їй про смерть колишнього чоловіка. Це буду також я.

* * *

— Георгій помер, — сказав я Інні. Вона підвела на мене сухі колючі очі.

— Це я знала ще п'ять років тому. Ви хочете щось купити?

— Купити?

«Може, вдарити її, струсонути? — подумав я. — Чи що зробити ще, аби вона ожила?»

Я став рухатися вздовж прилавка. І побачив Інну серед ночі. Першої ночі мого приїзду до Старої Вишні. Майнула здогадка, що тієї ночі в неї була зустріч із «жебраком». Навіщо?

— То що вас цікавить?

Вона перегнулася через прилавок, і коли наші очі опинилися так поруч, що я мовби фізично відчув сяйво її очей, продавщиця прошептала:

— Повірте, це вам зовсім не потрібно.

— Що не потрібно? — Приймаючи гру, я теж перейшов на шепіт. — Що ви маєте на увазі?

— Ви хочете, як і він, стати «жебраком».

— Стати «жебраком»?

Я випростався. Слова її були несподіваними і безглуздими.

— Навіщо мені ставати «жебраком»?

Продавщиця виструнчилася, глянула на мене з таким королівським презирством, наче я щойно відмовився від бозна-якої милості.

— Тоді навіщо вам взагалі все це?

— Що взагалі?

Ми були у крамниці самі. І все ж вона мовби чогось боялася. Чи прикидалася, грала, чи була божевільною. Щось одне відповідало істині, але що — я не міг вирішити.

Я стояв і чекав на відповідь, хоч уже й сам знав її. Нащо мені спілкування з «жебраком» і інтерес до нього.

До крамниці зайшли дві жінки, щось запитали. Я вже не чув їх. Слова, що виникли в мені, заповнили все приміщення. Крізь них випливали відра, каструлі, чайний сервіз, сокира, набір слюсарних інструментів, ще якісь речі на прилавку і за ним. Я не все збагнув зі сказаного Інною, але бажання запитати: «Як стати „жебраком“?» — росло дедалі дужче.

Пересилюючи його, себе і бажання трощити геть усе в крамниці, я рушив до дверей. Оглянувся. Продавщиця Інна от-от заридає, зрозумів я. Треба тільки, щоб я і ці дві жінки, ці дві дурні гуски, що вдавали, наче щось там вибирають, а може, й справді вибирали, — аби ми нарешті вийшли.

Я зрозумів і те, що я ці два чи три дні до похорону втікатиму від спокуси, напевно, найбільшої в моєму житті.

Я вийшов, вдихнув на повні груди повітря і подумав, що, можливо, був приречений вже з першої ночі приїзду сюди, а «жебрак» знав про те, тому мене й застерігав. Водночас я знав: думати так втішно, бо думка ця заперечує щойно зроблений мною вибір.

8 травня

На похорон «жебрака» (не можу чомусь назвати його інакше) прийшло чимало людей. Все-таки головний інженер молокозаводу був у містечку шанованою людиною. Я йшов посеред натовпу, в якому була й Ґлорія і горбилася попереду в чорній хустці на правах колишньої дружини Інна. Чи знали всі ці люди про друге життя померлого? Я питав себе про це за дорогу разів з десять, але так і не знайшов підходящої відповіді. Якщо так — то всі вони учасники змови, сенс якої ще треба розгадати. Якщо ні — то яка моя роль, яку роль готував «жебрак»? Невже я справді маю одягти те брудне лахміття?

Іноді процесія здавалась мені нереальною, як і все, що відбувалося зі мною останнім часом.

Це відчуття росло, і довкола мене стала поступово утворюватися порожнеча, в якій, окрім мене, нікого не було. Не в змозі стриматися, я став потихеньку вибиратися з натовпу. Тупіт ніг, шаркання, притишені розмови, плач даленіли, юрба перетворювалася на безформну масу, за якою я тепер повільно рухався окремо.

Так тривало, доки я не завважив обіч вулиці німого Максимка. Він також побачив мене, підійшов і став щось «говорити», відчайдушно жестикулюючи. Він показував похорон, імітуючи людей, які йшли за труною, потім показав, як померлий наче встає, іде кудись. Що це мало означати?

— Він що, по-твоєму, має воскреснути?

Німий захитав головою, замукав. Показав на себе, вдаючи, ніби на ньому інший костюм, тоді зобразив померлого, показав на свою зашмуляну одежину. Я збагнув, що йому відомо про подвійне життя головного інженера, і спитав, чи знає, де той зберігав своє лахміття. Він ствердно хитнув головою.

Ми дісталися до покинутої, обдертої халупини, яка раніше, мабуть, була чиїмось сараєм. У кутку лежала купка соломи, а на ній те, що я шукав, — рештки напівзотлілого костюма «жебрака». Ледве взяв його до рук, відразу відчув сморід, який став забивати ніздрі. Я пригадав, як смерділо це лахміття в ніч мого приїзду, і зрозумів, що ніколи його не одягну. Для цього містечка вистачить і одного божевільного. Чи є ще якась таємниця? А мені це байдуже. Байдуже, мало не закричав я, але щось здушило горло, і я закашлявся.

Кашляв довго, здавалося, всі нутрощі виваляться назовні.

Німий перелякався, замахав руками, розчинив навіщось перекошені двері. Я погамував кашель і витер хустиною губи й очі.

— Ходімо, — сказав я німому.

Він покірно поплентався за мною. Ми дісталися до невеличкої забігайлівки, пишно названої баром «Нептун», і там я напився і напоїв свого несподіваного колегу. Коньяк, а за ним і горілка добре зволожували горло і туманили очі. Коли ми вибралися з бару, земля приємно похитувалася під ногами.

— Отак ми й пом’янули його