Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дорогою з роботи того дня зайшов до бару і до ресторану. Коньяк і горілка добре ніжили мого язика. Руки стискали одну, потім другу чарку, третю… До мозку підступали уривки чиїхось розмов і просилися впустити.
Все ж я знайшов дорогу до гуртожитку.
— Хто ти? — спитав чоловіка, котрий сидів на ліжку в моїй кімнаті.
— Ваш сусід, — сказав чоловік. — Вже рік, як живу тут.
Я звалився на ліжко, сльози стали підступати до горла, душити, але я їх не випускав назовні. І раптом з жахом відчув, як тверезію. Роблюся геть зовсім тверезим.
Мій сусід виявився працівником районного сільськогосподарського управління. Крім кількох ознайомлювальних речень, нам, як виявилось, розмовляти не було про що. Я встав і вийшов. Того вечора я навідався до замкненої крамниці господарчих товарів і до залізничної станції. Черговий був на місці і буде віднині завжди, зрозумів я.
Я зайшов до нього, і, на моє щастя, то був знайомець, який чергував тієї ночі, коли я приходив зустрічати Валерію.
— Ви знову когось зустрічаєте? — спитав він.
— Так, — відповів я.
То був шанс продовжити сьогоднішній вечір, наповнити його.
Ми завели розмову про особливості нинішньої весни, яка почалася з морозів, далі нагадувала справжню весну, а тепер, коли справа підходить до травня, знову прийшов небувалий холод. Далі перекинулися на зростання цін, але незабаром я збагнув: цей вечір надто довгий, щоб тратити його невідомо на що. Я послався на те, що мені треба до вітру, і вийшов.
Я пройшов тихою вулицею, повернувся назад і зрештою вибрався на ту, де жила Ґлорія. Потім я ще вертався раз, і вдруге, і втретє. Вулиця спала. «Може, пошукати крику?» — подумав я. Місто мовчало. Остання моя прогулянка нічною Старою Вишнею? Так воно і було. Я ставав частиною цього міста, хоч жити тут без Ґлорії не міг. «А далі що?» — сказав я собі. І відповів: нічого. Якщо Стара Вишня мене вперто не приймала, то виходило, що все-таки віднині приймав її я.
Ось і дорога до гуртожитку, моєї нової оселі. Затемнені вікна, проте не всі. Одне, друге, третє таки світяться. Котресь із них моє, але я ще не знаю яке.
4 травня
Вночі перед сном до мене прийшла мама. Ні, не прийшла, а я побачив її: вона бігла, спотикаючись, по снігу, якого рясно насипало вночі. Бігла, а я стояв біля вікна. Тільки далі все було не так, як насправді колись. Мама зайшла до хати, підійшла до мене і погладила по голові.
— Тітку Марію вбито? — прошептав я.
— Як і тоді, — сказала мама.
Мама дивилася на мене спокійним, лагідним поглядом, вона мовби хотіла уберегти мене від того, що буде далі. Тоді ж, давно, в дитинстві погляд її кричав, а я затерп, щоб вибухнути страшним криком.
Мама дивилася й дивилася, її присутність була мені необхідна і водночас нестерпна.
«Хто вона насправді?» — спитав я себе і не отримав відповіді.
Тільки мама стояла і дивилася, дивилася на мене, доки я не заплющив очі.
Потім поруч із нею став суддя — високий, суворий, — той, що в сільському клубі виголошував вирок дядькові Іванові. Він щось казав, але що? Я прогнав його геть, розплющивши очі.
Десь далеко від мене спала Ґлорія.
Десь ще далі спала Валерія.
«А може, вони теж не сплять?» — подумав я.
Ґлорія — напевне ні, я хотів устати, піти до неї, але зрозумів, що не зроблю цього. Я одужав, і віднині жоден старовишнівський фантом не мав наді мною сили і влади.
З цією думкою я заснув і прокинувся. Пішов на роботу, щоб час від часу пригадувати цю думку. У своєму новому житті я розглядав справи, виносив вироки, розмовляв з колегами, жартував із секретаркою Раїсою, ввечері розпивав пляшку з Вадимом, сусідом по гуртожитку, і його знайомими, бо заснути тверезим не міг. Це була єдина незручність. Правда, я ще боявся (хоч і прагнув) зустрічі з Ґлорією, але я мав надію, що вона знає маршрут, яким я ходжу на роботу і з роботи, і не трапиться мені на дорозі.
5 травня
Все було б добре, якби одного разу по обіді в моєму кабінеті не задзвонив телефон. Я почув голос «жебрака».
— Вітаю вас, пане суддя, — сказав він. — Ви таки не послухалися мене і лишилися в цьому місті.
— Що вам потрібно? — запитав я.
— Цього разу лише повідомити про власну смерть, — сказав «жебрак».
— Облиште ваші безглузді жарти і не заважайте працювати, — розсердився я.
— А я й не жартую, — сказав він якось натужно, наче, розмовляючи, котив під гору важезний камінь. — Через півгодини мене вже не буде. Маю до вас невеличке прохання. Хоч і сумніваюсь, чи ви його виконаєте. Я просив би вас бути присутнім на моєму похороні. Все ж я перша людина, котру ви зустріли, коли прибули до Старої Вишні. То прийдете?
— Хто ви? — прошептав я.
— Жебрак, тільки й усього. Решту довідаєтеся потім, якщо захочете. Прощайте, пане суддя.
Він поклав трубку. Він зовсім не жартував, зрозумів я. До того ж мені не сподобався його голос. Хрипкий, натужний, ледь чутний, він справді скидався на голос із того світу. Я не став класти своєї трубки і з іншого телефону подзвонив на телефонну станцію. Слова «суддя» і «розслідування» таки подіяли на телефоністку, і за кілька хвилин я знав номер телефону, з якого до мене дзвонили. Телефонний довідник Старої Вишні був не надто товстим, тому хвилин за десять я знав і адресу. Розпитав у Раї-секретарки, де знаходиться вулиця Вернадського, і кинувся бігти.
Дорога привела мене туди, куди й мала привести: до будинку, в якому я вже побував, де застав Ґлорію і її невідомого коханця. Скло на вікні, яке я вибив, було давно засклене. За вікном я побачив чиїсь силуети. Повагавшись, все ж подзвонив, хоч і не знав, що я маю сказати. Відчинила мені стара жінка, у вицвілих очах якої застигли сльози.
— Вибачте, але мені сказали, що у вас…
Я затнувся, став підбирати слова. Сказати, як є? Надто довго пояснювати. Але стара мене випередила.
— Так, Георгій помер, — сказала вона.
— Георгій?
Я мимоволі приглушено скрикнув.
— Щойно, хвилин десять тому, Ви зайдете?
Вона повернулася, зігнута, згорьована, подибала всередину будинку. Мати, зрозумів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.