read-books.club » Сучасна проза » І прибуде суддя 📚 - Українською

Читати книгу - "І прибуде суддя"

255
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "І прибуде суддя" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 53 54 55 ... 58
Перейти на сторінку:
душу, — сказав я. — Його грішну душу.

— Ніякої душі в нього не було, — раптом сказав німий. Якби земля на цій вулиці розступилася піді мною, я б, напевне, здивувався менше.

— Ти що… говориш?

— Авжеж… як і ти, — глузливо сказав «німий». — Говорю і хочу сказати, що ти собаче лайно. І я собаче лайно, і світ цей також. Сьогодні він втратив ще одного дурня, який хотів бути Богом і дияволом водночас, а що з того змінилося? Він не примирився, ха-ха! Ти думаєш, завтра хтось його згадає?

— Як це — Богом і дияволом водночас? — спитав я, вдаючи п’яного, хоч був уже абсолютно тверезісінький.

— А так, — сказав «німий» і знову замукав, зажестикулював, замахав руками.

— Навіщо ж ти прикидаєшся? — спитав я.

— Всі прикидаються, — сказав «німий». — Тільки кожен по-своєму. Гадаєш, я не знаю, як ти прикидаєшся?

— І як же?

— Пішов би ти, — лайнувся він, замість відповіді скорчив огидну гримасу і глузливо помахав рукою, збираючись, очевидно, покинути мене.

Я кинувся до нього, схопив за барки, щосили вгатив у щелепу. Він заточився, але впасти я йому не дав, вдарив удруге і втретє. З розбитої губи текла кров, очі наповнювалися божевільним жахом. Може, він злякався, що я хочу його вбити? Але я не мав такого наміру. Я просто мстився і за Ґлорію, і за самого себе, і навіть за «жебрака», бо розумів, що збагнути дії його не зміг, а «німий» нічого більше мені не розкаже.

Раптом «німий» став сміятися. Сміх душив його, переріс у жахливу істерику. Згинаючись і розгинаючись, він корчився від сміху, аж почав задихатися. Тепер я по-справжньому злякався, кинувся до бару і попросив дати мені води. Коли ж вибіг на вулицю зі склянкою в руках, «німого» Максимка там вже не було. Він розтав у надвечірньому повітрі, наче фантом.

Мені ще лишалася блуканина порожніми вулицями, прихід на пустир, чекання невідомо чого. Я благав прийти і вбити мене або забрати з собою, але до кого я звертався?

Я стояв сам серед пустиря, й мені здавалося, що він розширюється, заковтує на моїх очах один будинок, другий, що він здатен заковтнути цілу вулицю, все місто. Стара Вишня зіщулилася у передчутті зникнення і знищення, й хати ставали маленькими пуделками, в яких жили малесенькі, дрібні істоти. Досі я вважав себе більшим за них, справедливішим, принаймні таким, що має право визначати рівень справедливості. Але це відчуття витікало крізь пальці, наче пісок, який забирав під себе пустир. Моя самотність не належала навіть мені. Але вона була схожа на цей пустир, за яким починалося глевке болото незаасфальтованих вулиць, які навіть міськими не можна було назвати за всієї моєї фантазії. Та як не дивно, я відчув — нарешті відтепер я повністю належу цьому маленькому поліському місту.

Я рушив. Знову рушив, щоб своєю ходою розчахнути місто на дві нерівні половини — в одній був я минулий, в іншому мене ще не було, але я мусив бути. Мусив.

Рвучкий вітер шматував мій одяг, чавкало під ногами. Ось-ось до міста мала завітати справжня весна. Бруньки на деревах готові до «вибуху». Я ще не бачив Старої Вишні, коли в ній зацвітають сади. Може, ця думка мені допоможе?

Проте виходу не було. Можна було піти до бару і знову напитися, піти до сараю і спалити лахміття, що вже не належало «жебракові», спробувати переконатися, що Інна не прийде вночі до крамниці, що ніхто не прийде, щоб завести мене до кімнати в стилі Босха, що з єдиного потяга, який проходить вночі через Стару Вишню, ніхто не вийде, що на вокзалі, як і раніше, нема чергового або, навпаки, що він там є. Можна було сходити і постояти під вікном Ґлорії, доки там не погасне світло, якщо воно вже не погасло. Навіть можна було серед ночі навідатися на кладовище до свіжої могили, хоч таке робити й страшнувато.

Але сенсу не мав жоден із цих гіпотетичних вчинків.

«Помер „жебрак“, от і все, — подумав я. — „Жебрак“, який спробував узяти на себе функції судді. Суддею ж віднині буду я».

Ця думка змусила мене спинитися. Я мав стати суддею… суддею… так, суддею… над самим собою. «Ну, от і все, спішить не треба, лишився казкою мій сон», — пригадалися слова з якогось вірша. Але того вірша, здається, я сам написав у дитинстві. Як там далі в мене було? «Лиш наді мною плаче небо, і серце плаче в унісон». Бач, не забув, хоч як давно це було, і давно вже не пишу віршів.

Я повернув назад, до гуртожитку. Йшов і подумки благав, аби там не застати мого сусіда по кімнаті.

Мені пощастило. Кімната була порожньою. У тумбочці біля мого ліжка поміж кількох книжок знайшов два товстих зошити і взяв їх із собою.

Я вийшов із гуртожитку і остаточно зрозумів, що має сенс лише те, що я мав зробити зараз, той вчинок, від якого прагнув утекти всі ці дні, а тепер уже не можу.

— Я хочу зробити заяву, — сказав я через кільканадцять хвилин черговому по райвідділу.

Молоденький лейтенантик дивився так чисто й безпосередньо, що мені захотілося повернутися і зникнути з його очей, які, напевне, не могли звикнути до закривавлених трупів, проламаних черепів і брезклих облич п’яних бешкетників.

— Про що ви хочете заявити? — спитав лейтенантик.

Відступати було пізно. Втім, відступивши, я все одно повернувся б сюди.

— Я хочу заявити про вбивство. Навіть не про одне, а про три вбивства. А може, й чотири.

— Чотири вбивства? Ви, здається, п’яний, громадянине?

— Ні, — сказав я. — Не п’яний, хоч і пив сьогодні. Але я вже давно протверезів. Тому й прийшов до вас.

— Отже, ви стверджуєте, що стали свідком одразу чотирьох убивств?

— Не одразу, а з певним інтервалом, — спробував я усміхнутись.

— Тобто вбивства відбулися не сьогодні? — уточнив лейтенант аж надто серйозно.

— Саме так, — підтвердив я. — Сьогодні був похорон останньої жертви. Останньої моєї жертви.

— То вбивця — ви?

Лейтенант аж відступив від мене. Все його тіло налилося напругою.

12 травня

Нарешті я по-справжньому виспався. Жорсткі нари зовсім не заважали цьому. Не заважало й бурмотіння сусіда по камері. Бо з моєї душі звалився величезний тягар, який мучив мене, пригинав до землі і не давав дихнути. І те, що далі вже буде зі мною, відтепер не мало аніякісінького значення. Смерть? Що ж, я готовий і до смерті. Вона принесе мені тільки полегшення. Бо я все одно не вийду з в’язниці своєї

1 ... 53 54 55 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "І прибуде суддя"