Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Чекайте...

— Що?

— Пересвідчилися — смерть мерзотника Яблонського не мала значення?

— Якщо в такому стані вам важлива моя думка, смерть капітана таки щось означала. Пийте.

Клим підніс склянку впритул до Рафалового рота, підтримав голову рукою, дочекався, поки той зробить кілька ковтків. П’ючи, закашлявся, та Кошовий довів справу до кінця, вливши в пораненого все. Залишивши, вийшов, щільно причинивши за собою двері. Ступив до Повха, присів навпочіпки, торкнувся плеча:

— Іване...

— Так, — мовив стрілець глухо, далі видивляючись щось на підлозі.

— Я тоді, коли ми говорили в Народному домі, не спитав: Юстина, сестра Карпа, пробачила тебе?

— Вам зараз конче знати? Саме тепер?

— Семчишин загинув. Ти маєш піклуватися про неї. Хіба ні?

— Моя справа. Дам собі раду. Раніше ж давав.

У кріслі заворочався Віхура.

— Пане Кошовий, чим ви перейнялися?

— Незавершена справа. Самі ось нагадали — ми давно знаємося. А ви забули: я не заспокоюся, поки так. Хай навіть під кулями.

— Сказано гарно. Але перебільшуєте. Під кулями ви думаєте про одне: куди б сховатися, як би вижити.

Клим підвівся.

— Пане Віхуро, вже кілька днів довкола нас і з нами всіма відбуваються процеси, котрі вже не матимуть вороття. Ставте великого хреста й готуйтесь, що вас перейматиме зовсім інше, ніж турбувало вчора. Нове не завжди означає добре, даруйте за банальність. Але на порозі цього нового, яким би воно не було, особисто я хочу навести лад і повернути старі борги.

— Ви все ж таки про випадок у Стрийському парку?

— Насамперед. Вам цікаво?

— Ні. Знаєте, визнаю вашу правоту: мене відтепер більше хвилює завтрашній день, аніж незавершені справи вчорашнього.

— Так я і думав.

Кошовий взяв зі столу камінь, підважив, підкинув, обвів присутніх поглядом, зупинився на неприкаяному дантисті.

— Шацький, ходіть на кухню. Дуже чаю хочеться.

Той стрепенувся, закивав, пожвавився й зник за кухонними дверима перший. За мить Клим приєднався до нього, зачинився так щільно, як міг, став ув одвірку, схрестивши руки на грудях.

Камінь тримав у правиці.

— Ви хочете мені щось важливе повідомити? — запитав Шацький і тут же сам собі відповів: — Звісно, звісно ж! При них не збираєтесь говорити. Думаєте, не зрозуміли?

— Мене це не обходить, — мовив Кошовий, говорив серйозно, як ніколи. — Зараз я викладу вам деякі власні міркування. Ви були присутні на початку, трималися поруч майже весь час, вчасно приходили на допомогу.

— Ой, годі вам. Нічого особливого, пане Кошовий.

— Неправда. Ви розкрилися за кілька останніх днів з такого боку, з якого я, слово честі, не бачив, не міг уявити вас раніше. Крім того, Шацький, сьогодні ви пережили трагедію, тримаючись при цьому дуже гідно. Ще раз прийміть співчуття, і я особисто зроблю все можливе, аби пані Естер гідно поховали. Не знаю, чим ладен допомогти. Та моя рука — ось.

У простягнутій правиці він далі тримав камінь.

Шацький скосував на нього.

Легенько ляснувши себе по лобі лівою долонею, Клим нарешті примостив камінь на стіл, біля кухлів. Потому знову стукнув себе, тепер трохи сильніше, показуючи тим самим — забув про чайник. Розпаливши гасову плиту, перевірив, чи досить води, примостив посудину на вогонь, мовив чи то до себе, чи — до Шацького, чи, може, до чайника:

— Отак.

— Я дякую вам, — сказав Йозеф.

— Не треба. Це мій обов’язок. Якщо хочете, я заборгував вам за ці роки. Ви приділяли мені забагато уваги.

— Говоримо, ніби прощаємось.

— Усе може бути. Припускаю, комусь доведеться незабаром залишати Львів.

— Чому?

— Тепер двом громадам в одному місті вже не вжитися. Будь-який варіант подальшого розвитку подій виглядає поганим. Але — давайте до наших справ.

— Наших?

Клим замислено торкнувся пальцем чайника, що повільно нагрівався.

— Саме так. Нехай це прозвучить неправильно, цинічно, та ключ до того, що сталося минулого тижня в Стрийському парку, дала мені сьогоднішня смерть пані Естер. Згадайте, вона й раніше підказувала мені правильний шлях. Зробила це й нині, своєю загибеллю. Якщо я не коректний, сердечно перепрошую. Відтак інакше все одно не скажу.

— Усе гаразд. Моя фейгале стала вам у пригоді навіть так, — Шацький моргнув. — До речі, як саме?

— Чекайте, зараз усе поясню, — Кошовий потер перенісся, остаточно збираючи думки докупи. — Коли бути зовсім точним, усе вирішила не так її трагічна загибель, як ваша реакція на вбивцю.

— Хіба хтось повівся б інакше?

Клим хлопнув у долоні.

— Давайте почнемо спочатку. Що трапилося? Вбили Юліуша Яблонського, офіцера, поляка, шляхтича, людину прикру, підлу, хоч про покійників так не говорять. Він розорив власну матір, вкручувався в сумнівні оборудки, не мав жодних моральних чеснот. Словом, жертва за життя охоче порушувала всі десять заповідей, отримувала від того задоволення й дістала, я вважаю, по заслугах. Але, — тут він багатозначно підніс палець, — треба також розуміти не лише чому Яблонського вбили, а й коли. Не знаю, чи хотів убивця, аби вийшло так, чи особисті мотиви наклалися на політичні. Проте вбивство поляка у Стрийському парку стало приводом остаточно перекреслити навіть саму можливість перемовин між українською й польською політичними сторонами. Польські політичні лідери звинуватили українців у провокації, це підштовхнуло Польський національний комітет створити свою ліквідаційну комісію й заявити про перехід Східної Галичини разом зі Львовом під польську юрисдикцію. У відповідь наша Національна Рада змушена була діяти на випередження. Результат: вона взяла владу в свої руки, створено нарешті державу. Наслідок — збройні сутички на вулицях, мародерство і, як не сумно, загибель пані Естер.

Шацький кивнув, та нічого на це не сказав. По очах видно — чекав, що далі. Кошовий не тягнув.

— Забігаючи наперед, скажу: так мало б статися раніше чи пізніше. Переговори навряд чи вирішили б суперечку, чиїй державі тут бути. Ліквідаційну комісію, певен, задумали створити ще до того, як Яблонського вдарили ось цією каменюкою по черепу, — він кивнув на знаряддя вбивства. — Проте саме обставини, викладені мною вище, тобто міцна прив’язка вбивства до політичного контексту, спонукала мене взятися за справу. Й не полишати її після того, як викриття злочинця, про що багато говориться всіма й усюди, вже не мало жодного значення