Читати книгу - "Війни Міллігана"

— Будь ласка, передай через свого брата, що я вранці виїду. Маю бути там десь опівдні.

Лише кілька тижнів тому Біллі сказав, що вніс Танду у свій список постійних відвідувачів — але як же вона примудрилася так швидко дізнатися про томмі й аллена?

(6)

У кімнаті для відвідувачів письменника зустрів Біллі у візку. Одна його нога була замотана бинтами й піднята на підпорку — у деяких місцях крізь бинти виднілася синя набрякла шкіра. Письменник був шокований.

— томмі? — спитав він.

— Ага, — ледве зміг кивнути той.

— Що тут відбувається?

— Я й сам не знаю, — він не дивився письменникові в очі. — Почуваюся кепсько.

— Ти спілкуєшся з кимось зі своїх?

— Дуже рідко, — тихенько відповів томмі, переконавшись, що ніхто їх не чує.

– І що ж вони кажуть?

— Здається, артур хоче нас убити, — томмі нахилився ближче до письменника.

— Чому ти так думаєш?

— Він приготував отруту. Він каже, що ми ніколи не вийдемо на свободу. Каже, надії більше немає, тому можна звільнитися на своїх умовах — і не питай мене, що він має на увазі.

Тут томмі всміхнувся.

— А що ж тут веселого?

— У голові хтось каже дивні речі.

— Хто саме?

— Я не знаю.

Запала тривала тиша.

— Ти не хочеш мені нічого розповісти? — зрештою спитав письменник.

— Я іноді навіть шнурків собі зав’язати не можу, — випалив той.

— Це ж як так? Ти — і раптом не можеш зав’язати шнурків? Я думав, таке може бути з шоном чи крістін.

— Я й сам не розумію, як таке може бути. Деякі лікарі вважають, що мене треба звільнити, але якщо чесно, я так не думаю. Якщо я вийду на вулицю — просто не знаю, що мені робити.

— Але є багато людей, які дбають про тебе. Вони б тобі допомогли.

— Так, я знаю…

— Я говорив з людьми і думаю, що є можливість перевести тебе у новий відділ судової медицини в психіатричній лікарні Центрального Огайо, що в Колумбусі, — повідомив письменник.

— У жодному разі! Я там був у дитинстві — і більше ніколи туди не повернуся.

— Але цей новий відділ відкривається за три тижні — тобі треба…

— Ні. Я туди не поїду.

— Твоя мати живе у Ланкастері — це лише за 20 хвилин машиною від її будинку. І з Афін туди їхати лише півгодини — а не три, як сюди. Ми з доктором Колом могли б частіше до тебе їздити.

— Я не можу знов починати все спочатку у черговій в’язничній дірі!

— Почекай, ти ще не знаєш, хто буде там головним лікарем і відповідальним за терапію!

— Та хай навіть сам Господь Бог! Я туди не поїду!

— Це Джудіт Бокс, і вона просила…

— Чому вони тільки кидають мене з однієї в’язниці в іншу, а потім у ще одну — але абсолютно мене ігнорують?

— Коли лікарем буде доктор Бокс, ніхто тебе не…

— Мені доведеться починати все спочатку. Крім того, вони скажуть: «Агов, ти провів тут тільки три місяці — чому ми повинні тебе відпускати?»

— Ти ж знаєш, що доктор Бокс має досвід роботи з людьми зі СМО. І вона працювала з доктором Колом. А ще один раз приїздила тебе оглядати. До речі, коли я дзвонив Вогелю й питав, чи можна приїхати тебе провідати, він розповів мені, що говорив з доктором Бокс і вона сказала, що хоче добитися твого переведення у Колумбус і можливості тебе лікувати.

— А навіщо це їй?

— Вона думає, що ти довіряєш їй, і вона зможе допомогти. Якщо вона сама дзвонила Вогелю — значить, їй це справді цікаво. Знаєш, що сказав суддя Флаверз, коли я востаннє говорив з ним щодо твого переведення у Афіни? «Коли я уперше відправив Біллі у Афіни, я не знав, що в них там немає паркану навколо лікарні». Я сказав, що тобі погано у Дейтоні, і він згадав: скоро відкривається нове відділення у клініці Колумбуса, і додав: «Це може бути непоганим наступним кроком».

— Я вже більше ні в чому не впевнений.

— томмі, немає ніяких гарантій, що нам удасться організувати переведення, але якщо вже сам Флаверз про це сказав — ти маєш хоча б подумати про це. Дуже важливо мати психіатра, який уміє працювати з твоєю проблемою. У цій клініці працюватиме доктор Бокс — і їй цікаво лікувати саме тебе. Чи може бути краща пропозиція? Я взагалі не впевнений, що таке можливо організувати, але якщо вже випала нагода — то ти міг би взяти себе в руки…

— Не міг би! Я тут уже вічність!

— То, значить, тобі краще лишитися тут без лікування?

— Найімовірніше, я просто помру.

— Доктор Бокс може дати тобі шанс. Там у Колумбусі ти не будеш єдиним пацієнтом зі СМО — вона очолить перше експериментальне відділення для лікування СМО у світі. Ти отримаєш особисту увагу — таку, якої потребує твоя проблема. Якщо їй удасться тебе знов злити й переконати суддю Флаверза, що ти не становиш небезпеки — у тебе буде шанс повернутись у Афіни. Суддя Флаверз сказав, що це може бути непоганим наступним кроком — значить, він мав на увазі, що це не останній етап. З Ліми у Дейтон, з Дейтона в Колумбус, звідти — назад у Афіни. А потім, можливо, навіть на свободу.

— У Колумбусі мені даватимуть потрібні ліки?

— Доктор Бокс знає, що саме тобі потрібно. Ти ж сам був на сцені, коли на останньому засіданні комісії вона давала свідчення на твою користь.

На якусь мить томмі замислився.

— То якщо я поїду в Колумбус… Якби вийшло… Скільки часу їм може знадобитися, щоб відправити мене туди?

— Я не знаю.

— Можливо, навіть кілька місяців? — скривився томмі.

— Зараз важливо лише те, чи хочеш ти поїхати. Якщо хочеш — я зателефоную судді Флаверзу та скажу, що тут ти не отримуєш лікування. Але якщо ти не хочеш — я не буду нікого марно турбувати.

— Якщо я хочу, то як думаєш, ми могли б перевести мене туди за… наприклад, два тижні?

— Гадки не маю. Залежно від того, як спрацює система.

— Якщо ти дійсно думаєш, що це може мені допомогти, то ти й вирішуй.

— Я не можу робити цього за тебе — і ти це знаєш.

— Мені треба, щоб хтось вирішив за мене, бо я не можу. Я сам не знаю, як для мене краще.

— Я можу лише