Читати книгу - "На лезі клинка"

головою. — Твої зуби — це срамотне блядство. Гидко дивитися. По правді, вони вже самі скоро випадуть. Знаєш, — мовив він, беручи зі столу молоточок і стамеску, — я гадаю, що без них тобі буде навіть краще.

Плоскоголові

ого сірого ранку Шукач сидів посеред холодного, мокрого лісу і міркував про те, наскільки раніше все було кращим. Сидів собі, наглядав за рожном, час від часу повертаючи його, і стараючись не надто нервуватись від очікування. Тул Дуру цьому ніяк не допомагав. Він ходив взад-вперед по траві, кружляв навколо старих каменів, стираючи свої велетенські чоботи, і взагалі проявляв не більше терпцю, ніж вовк у пору гону. Шукач дивився, як він ступає — туп, туп, туп. Він уже давно зрозумів, що гарні борці вправні лише в одному — в боротьбі. Коли ж справа стосується будь-чого іншого, а особливо чекання, то користі з них хуй там дочекаєшся.

— Чому б тобі не присісти, Туле? — пробурмотів Шукач. — Каменів тут вистачає. Та й усе ж біля вогню тепліше. Перепочинь трохи, і не тупай так, бо ти мені на нерви дієш.

— Присісти? — обурився велетень, підійшовши впритул і нависнувши над Шукачем, як здоровецький будинок. — Як я, втім, як і ти, можемо сидіти?

Насупивши свої пишні, густі брови, він подивився на руїни та дерева за ними.

— Ти впевнений, що це те місце?

— Так, я впевнений.

Шукач окинув поглядом розколоті камені, всім серцем сподіваючись, що не схибив. Але одного він не міг заперечувати — поки що їх ніде не було видно.

— Вони прийдуть, не хвилюйся.

«Якщо їх усіх не повбивали», — подумав він, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Він провів достатньо часу в походах з Тул Дуром Грозовою Хмарою, щоб зрозуміти — не варто його нервувати. Якщо, звісно, не кортить, аби тобі проломили голову.

— Просто хочу, щоб вони вже скоріше прийшли, — гігантські руки Тула стиснулися в кулаки, якими можна було колоти камінь. — В мене нема бажання просто сидіти і морозити сраку!

— Та в мене теж, — відповів Шукач, показавши долоні і з усіх сил стараючись бути обережним, — але не переживай так, здорованю. Вони скоро з'являться, як ми й планували. Це те місце.

Він глянув на кабана, який потріскував на вогні, стікаючи жирним соком. На язик у роті вмить набігла слина, а ніс заповнив запах м'яса... і чогось іще. Чогось ледь вловимого. Він звів голову і принюхався.

— Щось відчуваєш? — запитав Тул, вдивляючись у ліс.

— Ага, щось.

Шукач нагнувся і взявся за лук.

— Що там? Шанка?

— Невпевнений, можливо.

Він принюхався ще раз. Пахло чоловіком, і то доволі смердючим.

— Я міг вас, голубків, захерачити!

Шукач різко обернувся, заледве не впавши і не впустивши лук. Менш ніж за десять кроків позаду нього, із завітряного боку до вогню з кривою усмішкою крався Чорний Доу. Поряд із ним ішов Мовчун — його обличчя, як завжди, було наче стіна.

— Паскуди! — заволав Тул. — Я ледь не обісрався від ваших піжмурок!

— Прекрасно, — сказав Доу в'їдливо. — Скинути трохи сала тобі, блядь, не завадить.

Шукач глибоко вдихнув і відклав свій лук. Він був, звичайно, радий, що не схибив з місцем, але можна було обійтись і без отих страхів. Шукача тіпало відтоді, як Лоґен на його очах злетів зі скелі. Перекинувся через край, і все — ніхто нічого не зміг вдіяти. Це смерть — вона приходить, коли їй забагнеться, така правда життя.

Мовчун переліз через розколоті камені і сів поряд із Шукачем, привітавши його чи не найбільш стриманим кивком.

— М'ясо? — гаркнув Доу, а тоді проштовхнувся повз Тула, плюхнувся біля вогню і, відірвавши від туші ногу, ввіп'явся в неї зубами.

І все. Вони не бачилися місяць, а то й більше, і таким було його вітання.

— Багатий той, в кого багато друзів, — тихо процідив крізь зуби Шукач.

— Що ти сказав? — бризнув слиною Доу, озираючи все довкола холодним поглядом. Його рот був набитий вепрячим м'ясом, а брудне щетинисте підборіддя блищало від жиру.

Шукач знову підняв долоні.

— Нічого образливого. — Він провів достатньо часу в походах із Чорним Доу, щоб зрозуміти — краще перерізати собі горло, ніж розізлити цього скаженого виблядка. — Коли ми розійшлись, були якісь проблеми? — запитав Шукач, стараючись змінити тему.

Мовчун кивнув.

— Та трохи.

— Йобані плоскоголові! — гримнув Доу, забризкавши Шукача м'ясом. — Вони, сука, повсюди! — Він махнув ногою кабана над вогнем так, ніби це був меч. — З мене досить цього гівна! Я повертаюся на Південь. Тут і так від холоду можна охуїти, так ще й повсюди йобаних плоскоголових як гною! Мерзота! Я рушаю на Південь!

— Боїшся? — запитав Тул.

Доу повернувся, щоб осяяти його великою жовтою посмішкою, і Шукач поморщився. Це було в біса дурне питання. Чорний Доу не боявся ніколи в житті. Він просто не відав страху.

— Щоб я, та й напудився кількох шанка? — Він огидно зареготав. — Ми трохи попрацювали, поки ви двоє хропли. Підготували їм теплий нічліг. Такий теплий, що аж гарячий.

— Ми їх спалили, — буркнув Мовчун. Можна було вважати, що на сьогодні він виговорився.

— Спалили охуєнну купу цих паскуд, — прошипів Доу, шкірячись так, ніби не було в світі кращого видовища за згорілі трупи. — Вони лякають мене не більше, ніж ти, здорованю, але це не означає, що я збираюся сидіти і чекати на них тут, поки Тридуба витягне з ліжка свою стару обвислу сраку. Я рушаю на Південь! — Він відірвав ще один кусень м'яса.

— В кого там обвисла срака?

Шукач усміхнувся, коли побачив, що до вогню прямує Тридуба, і підвівся, щоб потиснути старшому руку. З ним, як завжди, був Форлі Найслабший, тож Шукач поплескав малюка по спині, коли той проходив повз. Він ледь не збив його з ніг, такий був радий, що вони всі живі-здорові, і пережили цей місяць. Та й ватажок їхній компанії не завадить.

Всі виглядали напрочуд щасливими, усміхались, тиснули руки і таке інше. Всі, крім, Доу, звісно. Він просто сидів, утупившись у вогонь, і з кислою, як старе молоко, міною обсмоктував кістку.

— Радий бачити