Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

природа щедро наділила травоїдними ссавцями, не їли собак, хіба що як незвичний делікатес (у деяких частинах Південно-Східної Азії в наші дні). Ба більше, собаки — не чисті м’ясоїди, а всеїди: якщо ви наївно гадаєте, що ваш улюбленець справді їсть лише м’ясо, просто прочитайте перелік інгредієнтів на звороті пакета із собачим кормом. Ті собаки, яких ацтеки та полінезійці відгодовували заради м’яса, ефективно набирали масу на овочах і покидьках.

Темпи росту. Щоб бути вартим догляду, доместикат повинен швидко рости. Через цей критерій відпадають горили і слони, хоча ті й ті — вегетаріанці з надзвичайно неперебірливими уподобаннями і великою масою. Який потенційний скотар чекатиме 15 років, доки його стадо горил або слонів досягне дорослого віку? Сучасним азійцям, які потребують робочих слонів, дешевше виловити їх у дикій природі, щоб потім приручити.

Проблеми розмноження у неволі. Люди не люблять займатися сексом під пильним поглядом інших; так само цього не люблять деякі потенційно цінні види тварин. Саме ця проблема звела нанівець спроби одомашнити гепарда — найшвидшу наземну тварину в світі, попри наше тисячолітнє прагнення це зробити.

Я вже згадував, що стародавні єгиптяни й ассирійці та сучасні індійці високо цінують гепардів як помічників на полюванні, набагато кращих за собаку. Один могольський правитель Індії утримував стайню в тисячу гепардів. Але попри великі інвестиції багатих правителів, всіх їхніх гепардів приручали з дикої природи. Зусилля правителів розмножити гепардів у неволі зазнали невдачі, і навіть біологи домоглися першого успішного народження гепардів у сучасних зоопарках лише в 1960 році. В дикій природі група гепар- дів-братів переслідує самку протягом кількох днів, і таке грубе залицяння на великих дистанціях, схоже, неодмінне, щоб у самки відбулася овуляція та з’явилася охота до спаровування. Гепарди зазвичай відмовляються здійснювати цей складний ритуал залицяння у клітці.

Аналогічна проблема зірвала спроби розвести в неволі вікунью — анд- ського дикого верблюда, чия вовна цінується як найтонша і найлегша серед вовни всіх тварин. Стародавні інки здобували вовну вікуньї, зганяючи диких тварин у загорожі, обстригали і відпускали їх живими. Новочасні купці, які жадали отримати цю розкішну вовну, мусили вдаватися до цього самого методу або просто вбивати диких тварин. Попри такі потужні стимули, як гроші та престиж, усі спроби розмножувати вікуній у неволі для виробництва вовни зазнали невдачі, головними причинами чого були їхній довгий і складний ритуал залицяння, який передує спаровуванню і який неможливий у неволі; люта ненависть самців вікуній один до одного та їхня потреба в цілорічній території для випасу, окремій від цілорічної території для сну.

Лютий темперамент. Майже кожен достатньо великий ссавець, звісно, здатний убити людину. Людей убивали свині, коні, верблюди і корови. Проте деяким великим тваринам притаманні набагато брутальніші звички, тож вони ще небезпечніші, ніж інші. Схильність убивати людей стала на заваді багатьом у всьому іншому ідеальним кандидатам на одомашнення.

Промовистий приклад — ведмеді грізлі. Ведмеже м’ясо — дорогий делікатес. Грізлі важать до 750 кілограмів, вони здебільшого вегетаріанці (хоча це не заважає їм бути грізними мисливцями), їхній вегетаріанський раціон дуже широкий, вони добре ростуть на полишеному людьми смітті (тим самим породжуючи значні проблеми в Єллоустонському та Ґлейшерському національних парках) і досить швидко набирають масу. Якби вони прижилися в неволі, то стали би небувалою м’ясною твариною. Японські айни експериментували з одомашненням грізлі, часто вигодовуючи їхніх ведмежат у неволі задля виконання обряду. Проте зі зрозумілих причин айни вважали за розумне вбити і з’їсти ведмежа на першому році життя. Тримати ведмедя грізлі довше було би самогубством; я не чув про жодного прирученого дорослого грізлі.

Іще один у всьому іншому підхожий кандидат, якому на заваді стають не менш очевидні речі, — африканський буйвіл. Він швидко набирає масу, досягаючи цілої тонни, водиться стадами із розвиненою ієрархією домінування — на перевагах цієї риси ми зупинимося далі. Однак африканського буйвола вважають найнебезпечнішим і найнепередбачуванішим великим ссавцем Африки. Будь-який відчайдух, якому спадало на думку одомашнити його, або гинув від цього буйвола, або мусив убити його до того, як він стане занадто великим і небезпечним. Так само з гіпопотамами. Ці чотиритонні вегетаріанці були би чудовими тваринами в сільському сараї, якби не їхній норов. Вони щороку вбивають більше людей, ніж будь-який інший африканський ссавець, зокрема й лев.

Мало кого здивує випадання з переліку потенційних доместикатів цих горезвісних своєю лютістю кандидатів. Але є й інші кандидати, чия небезпечність не така відома. Наприклад, вісім видів родини коневих (коні та їхні родичі) дуже сильно різняться за своїми звичками, хоч усі восьмеро генетично настільки близькі один до одного, що можуть схрещуватися і давати здорове (хоча переважно неплідне) потомство. Двох із них — коня і північноафриканського віслюка успішно одомашнили. Із північноафрикан- ським віслюком близько споріднений азійський, відомий також під назвою «онагр», або «кулан». Оскільки його ареал охоплює територію Родючого півмісяця, колиску західної цивілізації та одомашнення тварин, стародавнє населення цього регіону мало б активно експериментувати з куланами. Із шумерських і пізніших зображень ми знаємо, що на них часто полювали, виловлювали і схрещували з віслюками та кіньми. Можливо, деякі стародавні малюнки зі схожими на коней тваринами, яких використовували для їзди верхи і запрягали у вози, зображують саме куланів. Однак усі, хто писав про них — від стародавніх римлян до працівників сучасних зоопарків, — нарікали на їхній запальний темперамент і огидну звичку кусати людей. Тому, попри подібність за багатьма ознаками до предкових віслюків, куланів ніколи не було одомашнено.

Ще гірші справи із чотирма видами зебр. Намагання одомашнити їх заходили настільки далеко, що їх навіть запрягали у вози: у Південній Африці в XIX сторіччі їх випробовували як тяглових тварин, а дивакуватий лорд Волтер Ротшильд їздив вулицями Лондона в кареті, яку тягли зебри. (Це не означає, що серед коней немає норовливих особин, але серед зебр і куланів ця риса майже повсюдна.) Зебри мають неприємну звичку кусати людей і не відпускати. Таким чином вони щороку завдають ушкоджень більшій кількості працівників американських зоопарків, ніж тигри! На зебру також майже неможливо накинути ласо — це не вдається зробити навіть ковбоям, які перемагають на родео в накиданні ласо на коней, оскільки зебри мають несхибну здатність помічати петлю мотузки і ухилятися від неї.

Оскільки осідлати зебру або проїхатися на ній верхи вдавалося дуже рідко (або майже ніколи), запал південноафриканців щодо одомашнення цієї тварини швидко згас. Непередбачувана й агресивна поведінка великих і потенційно небезпечних ссавців також була однією з причин, чому попервах багатонадійні сучасні експерименти з одомашнення