Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Одногорбий верблюд (дромедар)

2500

Аравія

У випадку інших чотирьох одомашнених великих ссавців — північного оленя, яка, гаура та бантенга — поки що зібрано недостатньо інформації щодо дат їх одомашнення. Зазначені дати і місця стосуються лише найдавніших на сьогоднішній день підтверджених доказів одомашнення; саме одомашнення могло розпочатися раніше і в іншому місці.

Ще один — четвертий — аргумент на користь того, що деякі види ссавців набагато краще надаються до одомашнення від інших, пропонують факти кількаразових незалежних один від одного одомашнень того самого виду. Генетичні дані, зібрані з фрагментів генетичного матеріалу, відомого як мітохондріальна ДНК, нещодавно підтвердили давні припущення вчених, згідно з якими індійська горбата корова зебу і безгорба європейська худоба походять від двох окремих популяцій дикої предкової худоби, які відділилися одна від одної сотні тисяч років тому Це означає, що індійські народи одомашнили місцевий індійський підвид тура, жителі Південно-Західної Азії незалежно від цього одомашнили свій підвид тура, а північноафриканці, мабуть, теж незалежно — північноафриканського тура.

Так само кілька самостійних одомашнень відбулося з вовком, який став собакою незалежно в Америці та, напевно, в кількох різних частинах Євразії, зокрема в Китаї та Південно-Західній Азії. Сучасні свині пройшли незалежне одомашнення в Китаї, Західній Євразії та, ймовірно, в інших регіонах.

Ці приклади зайвий раз підкреслюють, що кілька підхожих диких видів неодноразово привертали увагу багатьох різних суспільств.

Невдачі сучасних спроб одомашнення дають нам останній доказ того, що минулі невдалі намагання одомашнити величезну кількість інших ви- дів-кандидатів були зумовлені вадами самих цих видів, а не хибами стародавніх людей. Сьогоднішні європейці — спадкоємці найдавнішої традиції одомашнення тварин на планеті, котра почалася в Південно-Західній Азії близько 10 тис. років тому. Після XIV століття вони розселилися по всій планеті, зустрівши різних диких ссавців, які не водяться в Європі. Європейські поселенці, як ті, котрих я зустрів на Новій Гвінеї із ручними кенгуру та опосумами, приручили або зробили своїми домашніми улюбленцями багато місцевих ссавців, повторюючи те, що робили тубільні народи. Європейські скотарі й рільники, які перебиралися на піші континенти, також докладали серйозних зусиль, щоб одомашнити деякі місцеві види.

Протягом XIX—XX століть щонайменше шість великих ссавців — антилопа канна, рудий (або благородний) олень, лось, вівцебик, зебра і американський бізон — були об’єктами особливо ретельно організованих проектів, націлених на їх одомашнення і здійснюваних сучасними науков- цями-тваринниками і генетиками. Наприклад, канну, найбільшу африканську антилопу, добирали за якістю м’яса та обсягами молока в заповіднику Асканія-Нова в Україні, а також в Англії, Кенії, Зімбабве та ПАР; в структурі Науково-дослідного інституту Ровета (Абердин, Шотландія) була створена експериментальна ферма для рудих (благородних) оленів; аналогічна експериментальна ферма для лосів існувала при Печоро-Іличському заповіднику в Росії. Однак усі сучасні намагання одомашнити нові види були успішними лише в обмеженому сенсі. Хоча бізоняче м’ясо час від часу з’являється в деяких американських супермаркетах, а лосів сідлають, доять і запрягають у сани в Швеції та Росії, жодна з цих спроб не дала настільки економічно рентабельного результату, щоб привернути масову увагу тваринників. Особливо дивує, що останні спроби одомашнити канну на території самої Африки, де її стійкість до місцевих хвороб і пристосованість до клімату дали б їй велику перевагу над завезеними євразійськими тваринами, нездатними встояти перед африканськими хворобами, не мали успіху.

Отже, ні тубільні скотарі, які мали доступ до видів-кандидатів упродовж тисяч років, ні сучасні генетики не змогли вивести нові корисні доместика- ти із великих ссавців, окрім «стародавньої чотирнадцяти», одомашнення якої завершилося щонайменше 4500 років тому. Проте сучасні науковці, безумовно, якби захотіли, могли б задовольнити щодо багатьох видів ту частину

означення одомашнення, в якій ідеться про контроль над розмноженням і харчуванням. Скажімо, в зоопарках Сан-Дієґо і Лос-Анджелеса зараз запроваджено більш суворий контроль над розмноженням останніх уцілілих каліфорнійських кондорів, ніж той, якого будь-коли зазнавали одомашнені види. Було здійснено генетичну ідентифікацію всіх кондорів, а відтак комп’ютерна програма визначає, який самець із якою самкою має спаровуватися, щоб досягти мети, яку поставили люди (в цьому випадку — максимальної генетичної розмаїтості, щоб у такий спосіб врятувати вид, який опинився на межі вимирання). Зоопарки ведуть аналогічні програми з розмноження багатьох інших видів, що також опинилися на межі зникнення, зокрема горил і носорогів. Але у зоопарках прискіпливий добір каліфорнійських кондорів не націлений на отримання економічно вигідного продукту. Те саме стосується і зусиль, спрямованих на порятунок носорогів, хоча носоріг пропонує понад три тонни живої маси. А зараз ми переконаємося, що носороги (і більшість інших великих ссавців) породжують нездоланні перешкоди для одомашнення.

Загалом зі 148 великих диких наземних травоїдних ссавців світу — кандидатів на одомашнення — лише 14 пройшли випробування. Чому цей бар’єр не змогли здолати інші 134 види? Про які обставини говорив Френсис Галь- тон, коли підсумовував, що ці решта видів «приречені на вічну дикість»?

Відповідь випливає із принципу «Анни Кареніної». Щоб стати свійським, дикий вид-кандидат повинен володіти багатьма різними характеристиками. Брак будь-якої з обов’язкових характеристик прирече всі зусилля з його одомашнення на невдачу, так само як він прирікає будь-які намагання досягти щасливого сімейного життя. Взявши на себе роль сімейного консультанта для пари «зебра — людина» та інших невдалих пар, ми в такий спосіб можемо виокремити щонайменше шість причин провалу одомашнення.

Харчовий раціон. Щоразу, коли тварина з’їдає рослину або іншу тварину, відбувається перетворення біомаси їжі на біомасу споживача, результативність якого значно нижча 100%: зазвичай вона становить близько 10%. Тобто щоб виростити 450-кілограмову корову, потрібно їй згодувати близько 4500 кілограмів кукурудзи. А для того, щоб виростити 450-кілограмового м’ясоїда, вам доведеться згодувати йому 4500 кілограмів травоїдних тварин, які виросли на 45 000 кілограмах кукурудзи. Навіть серед травоїдних і всеїдних тварин є багато перебірливих видів, приміром коала, із надто специфічними харчовими уподобаннями, щоб зарекомендувати себе як свійську тварину.

Через цю засадничу неефективність не було одомашнено жодного ссавця-м’ясоїда як м’ясну тварину. (І не через те, що їхнє м’ясо грубе або несмачне: ми весь час їмо м’ясоїдну дику рибу, а я особисто можу підтвердити, який чудовий смак має гамбурґер із лев’ячого м’яса.) Найближче до винятку з цього правила наблизилася собака, спершу одомашнена як охоронець і помічник на полюванні. Згодом у Мексиці (ацтеки), Полінезії та стародавньому Китаї було виведено породи собак, які вирощували заради м’яса. Проте регулярне споживання собак було останнім порятунком для позбавлених м’яса суспільств: в ацтеків не було жодної іншої свійської тварини, а полінезійці та стародавні китайці мали лише свиней і собак. Суспільства, які