Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Я оглядаюсь – і бачу:

Там десь, позаду, між поліських лісів, стоїть, як на долоні, глупа осінь дев’ятнадцятого року.

Ні, ви не знаєте поліської осені, коли сосни шумлять одноманітно, нудно, коли сосни давлять своїм шумуванням на вашу голову:

– Ш-ш-ш-ш-ш…

Пізньої ночі, од села до села, по грузьких поліських болотах і пісках, ти вгинаєш свою голову донизу й так ідеш.

Ах, так усе надокучило, таке все байдуже! Здається, споконвіку вже ходиш і кінця й краю нема тій ходні. І здається, щоб попасти в теплу світлу хату, лягти, вкритись з головою, щоб за вікном шуміли сосни, й заснути назавжди – то байдуже.

Але тобі не знайти теплої вже хати й не відомо, коли вона буде.

Щось схопило тебе невідоме тобі й шпурнуло в вир, до того часу не бачений, і ти бачиш, що ще довго тобі з нього не виплести.

Ось уже два дні й третю ніч наш залізничний полк імени гетьмана Наливайка не бачив спочинку.

Більшовики натиснули з Києва на Коростень; звідтіль на Овруч, і наш полк, що до того був на лінії Бердичів – Шепетівка, екстренно переправили на овруцький фронт.

Справді, становище цього фронту, чи певніше, самого опірного пункту, Овруча, було катастрофічне.

Війська майже ніякого не було. Поки прибув наш полк, то комендант міста, щоб хоч як урятувати становище, видав такого наказа:

«Ворог кожної хвилі може вдертися в місто, руйнуючи, грабуючи й насилуючи мирних людей. Усі, кому дорога рідна справа, хто не хоче попасти в більшовицьку надзвичайку – йдіть на захист рідньої батьківщини.

Надалі, щоб доводити до відому населення про небезпеку ворога, щоб таким чином усі, як один, могли взяти в руки рушниці й дати одсіч чужоземним варварам – буде дзвонитися в усіх церквах міста на сполох. Усі до зброї!»

Наш полк уважався за найбільш бойового в петлюрівській армії. Коли ми стали в бій, становище було врятовано за годину-дві. А через три годині ми не тільки оборонялися, а й почали наступати.

Більшовики відходили. На вечір ми зайняли містечко (не пам’ятаю, як воно називалося) за 15–20 верстов – од Овруча. З відомостей, які доносила нам розвідка, більшовицьке військо було від нас за сім верстов у селі. Після двох день дороги й третього дня бою, до безтями хотілося спочити. Але ж мені не судилося спати. З наказу полковника, на всіх заставах повинно стати по три козаки й по одному старшині (щоб не було зради). Я, яко сотенний командир, мусів лишити вимріяну думку про сон. Уже не думалося ні про теплу хату, ні про холодну клуню, тут під дикими грушами, в рові хоч би притакуватися.

А навколо така глупа осіння темрява – я ще в житті, здається, свому не бачив такої зловісної темряви.

О, як до розпачу сумно стояти на варті поліської ночі, коли тобі не світить навіть пеньочок!

Коли б хоч він, коли б хоч цей хробачок де-будь засвітив – і то, здається сили ввілляв би.

Сосни шумлять одноманітно, тоскно, сосни душать своїм шумовинням твою голову, хилять додолу, заколисують: – Ш-ш-ш-ш-ш-ш…

В унісон скаженому вітрові у верхів’ях дерев, у хмарах кошлатих – з містечка вививають собаки.

О, це ще мені виття собак! Бодай вас не чути!

Мої вартові товариші, як закам’янілі статуї; похилилися на рушниці. Я ледве їх бачу в темряві, а вони – хоч би слово який з них уділив. Про що вони думають?

Я мовчки ходжу: п’ять кроків уперед, п’ять кроків назад. Нарешті з заплющеними очима самотньо спираюся на ручного кулемета.

Мені хочеться їм сказати: «Давайте по черзі заснемо, хоч по півгодинки. Однаково ніякий більшовик не наважиться в таку тьму шукати нас», але ж я командир, мені треба давати приклад. Я зціплюю зуби. Кулемет під тиском підборіддя вгрузає в легкий поліський ґрунт. Намагаюся цим одігнати сон.

Згадалося оповідання батькове про те, як він, пасучи коней, дві ночі не спав. І що ж? Ідучи на третю ніч до коней, він, ходячи, заснув між копами. Прокинувся тільки на другий день, як сонечко геть-геть підбилося вгору. Мені здається, ще одна мить – і зі мною станеться теж. Сосни: ш-ш-ш-ш-ш…

Клара начиняє ковбасу. Така великецька ковбаса, що й не бачив Ні, це не ковбаса, це гадина якась, це удав. Але ж як хвацько вона випотрошує, геть усі утроби з м’ясом виймає. Лишається одна шкура, й ту шкуру Клара начиняє. Начиняна змія – ковбаса. Ах, як хороше! Я в себе вдома. Вдома на ліжку, чисто, тепло