Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Але ж бачиш — все-таки могло.

— Так, у голові не вкладається. Крім того, він займався алхімією. У Німеччині в нього була власна алхімічна вежа для різноманітних експериментів.

— Алхімія — це те, що пов'язано з філософським каменем, еге ж?

— Так. І з магією. Проте філософський камінь означав для різних людей різне. Одні хотіли штучно створити золото, через що пускалися берега. Усі королі і князі були неабияк цікаві до людей, які називали себе алхіміками, бо страшенно цікавилися золотом. Завдяки спробам виготовити золото з'явилася, зокрема, порцеляна, але здебільшого виходив пшик, тож алхіміків кидали до в'язниці як єретиків і крутіїв або стинали голову.

— Самі винні, — зауважила я. — Треба було краще займатися на уроках хімії.

— Але насправді алхіміків цікавило зовсім не золото. Воно було, так би мовити, маскуванням для їхніх експериментів. Філософський камінь — це перш за все синонім безсмертя. Алхіміки гадали, що коли змішати правильні складники — жаб'ячі очі, дівочу кров, волосся з хвоста чорного кота, — ха-ха, жартую! — себто, якщо змішати, як заведено в хімії, відповідні складники, то утвориться речовина. І вона, якщо її випити, зробить людину безсмертною. Послідовники графа Сен-Жермена стверджували, що в нього був рецепт і тому він став безсмертним. Якщо вірити деяким джерелам, помер він У Німеччині 1784 року, але є й інші джерела, які стверджують, що були люди, які по багатьох роках зустрічали його здоровісіньким.

— Гм… — протягнула я. — Не вірю, що він безсмертний. Але, можливо, він хоче стати безсмертним? Може, це і є таємниця, прихована за таємницею? Те, що станеться, коли замкнеться коло…

— Можливо. Але це лише одна сторона медалі, якої тримаються захоплені послідовники езотеричних теорій, що охоче маніпулювали джерелами собі на користь. Критичні ж спостерігачі виходили з того, що міфи навколо Сен-Жермена виникли здебільшого завдяки бурхливій уяві його шанувальників і його власним інсценівкам. — Леслі викладала все це з кулеметною швидкістю і з таким натхненням, що я мимоволі засміялася.

— Може, сходиш до містера Вітмена і попросиш його задати тобі реферат на цю тему? — запропонувала я. — Ти стільки всього довідалася, що, напевно, можеш книжку написати про це.

— Не думаю, що Білченя оцінить мої старання, — сказала Леслі. — Бо ж він теж лише один із фанатів графа Сен-Жермена. Він же Вартовий, йому треба. Для мене він у цій історії цілком чітко фігурує як персонаж негативний. Я маю на увазі графа Сен-Жермена, а не Білченя. Він погрожував тобі й душив. А твоя мама застерігала, щоб ти обминала його десятою дорогою. Вона знає більше, ніж вдає. І ця інформація могла потрапити до неї тільки від Люсі.

— Я думаю, що всі знають більше, ніж кажуть, — зітхнула я. — У всякому разі, всі знають більше, ніж я. Навіть ти!

Леслі засміялася.

— Вважай мене просто окремою частиною твого мозку. Зі свого походження граф зробив величезну таємницю. Принаймні його ім'я та титул вигадані. Можливо, він — позашлюбний син Марії Анни фон Габсбурґ, вдови короля Іспанії Карла Другого. А от із ким вона вже дитину нагуляла, тут кандидатур чимало. Інша теорія каже, що він — син одного трансільванського князя, який виріс при дворі останнього герцога Медічі. Так чи інакше — нічого не доведеш, а отже, всі блукають у темряві. Але у нас з тобою є нова теорія.

— Хіба є?

Леслі підвела очі вгору.

— Звісно! Ми зараз знаємо, що один із його батьків походить із роду де Віллерз.

— А звідки ми це знаємо?

— Ох, Ґвен, ти ж сама казала, що першого мандрівника в часі звали де Віллерзом і що граф має бути законним чи незаконним сином цієї родини, ти ж це розумієш? Інакше і його нащадки не мали б цього прізвища.

— Гм, справді, — сказала я невпевнено. Цю спадкову мішанину я ще не розторопала як слід. — Але, як на мене, в цій трансільванській теорії теж щось є. Не випадково цей Ракоці теж звідти.

— Я ще покопаюся, — пообіцяла Леслі. — Тихо!

Грюкнули вхідні двері, і до туалету хтось зайшов. Вона — принаймні ми вважали, що це була вона, — зайшла в сусідню кабінку, щоб зробити по-маленькому. Ми принишкли, поки вона не пішла.

— Навіть руки не помила, — кинула Леслі. — Тьху. Добре, що не знаю, хто це був.

— Скінчилися паперові рушники, — зауважила я. Мало-помалу терпнули ноги. — Як ти гадаєш, перепаде нам? Місіс Каунтер точно помітить, що нас немає. А якщо й не помітить, то хто-небудь накапає.

— Ну, для місіс Каунтер усі школярі на один копил, вона нічого не помітить. Вона з п'ятого класу зве мене Лілі, а тебе плутає з Синтією. Саме з Синтією! Ні-і, у нас тут дещо важливіше за географію. Тобі слід якнайретельніше підготуватися. Що більше інформації про ворогів, то краще.

— Якби ж я знала, хто мої вороги.

— Ти не повинна довіряти нікому, — сказала Леслі, точнісінько як моя мама. — Був би це фільм, негідником урешті-решт виявився б той, на кого подумав би в останню чергу. Та оскільки ми не в фільмі, то я б поставила на того типа, який тебе душив.

— Але хто нацькував на нас у Гайд-парку цих чоловіків у чорному? Граф — ніколи в житті! Йому потрібен Ґідеон, щоб навідуватися до інших мандрівників і брати в них кров, замикаючи в такий спосіб коло.

— Авжеж, справді, — Леслі задумливо жувала губу. — Можливо, в цій історії кілька негідників. У всякому разі, Люсі й Пол можуть виявитися якимись поганцями. А що з людиною в чорному біля будинку номер 18?

Я знизала плечима.

— Сьогодні вранці він стояв там, як зазвичай. Як гадаєш, він теж ладен дістати шпагу?

— Ні. Я думаю, що він радше належить до Вартових і стовбичить там просто з принципу. — Леслі знову заглибилася у свої записи. — Власне, про Вартових я, до речі, нічого не знайшла, це, мабуть, дуже таємна Таємна Ложа. Але деякі з названих тобою імен — Черчилль, Веллінгтон, Ньютон — можна надибати у списках масонів. Тобто ми можемо виходити з того, що обидві Ложі якось пов'язані. Про потопельни-ка-хлопчика на ім'я Роберт Вайт в інтернеті нічого немає, але в бібліотеці є всі примірники «Times» і «Observer» за останні сорок років. Я впевнена, що там що-небудь знайдеться. Що ще? Ага, горобина, сапфір і крук… Ну, це можна,