Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.
— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!
Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:
— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?
— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…
На «три» ми самі відчинили дверцята.
— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.
— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.
— А тепер бігом у клас!
— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.
Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.
— А це я поки що візьму собі на сховок!
— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.
— Давай сюди, Леслі!
— Але мені вона потрібна… для уроку!
— Рахую до трьох…
На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.
— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.
— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.
— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!
— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.
— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.
— А якщо ця думка не така вже й хибна?
— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!
— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.
Розділ чотирнадцятий
З «Анналів Вартових»,
14 серпня 1949 року
15:00–18:00. Люсі й Пол з'явилися в моєму бюро для елапсування. Ми базікали про реконструкцію й облаштування цієї частини міста та про той неймовірний факт, що Ноттінґ Гілл у їхній час став найпопулярнішим і найдорожчим районом міста (вони називають це «стильний»). Ще вони принесли мені список усіх переможців Вімблдону з 1950 року. Все, що виграю на тоталізаторі, я обіцяв вкласти у фонд сплати за освіту моїх дітей і онуків. Крім того, я збираюся придбати один-два зруйнованих будинки в Ноттінґ Гіллі. Про всяк випадок.
Звіт: Лукас Монтроз, адепт 3-го ступеня.
Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.
Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:
— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!
— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.
— Ну, якщо ти сама не розумієш…
— Шарлотто! Я ж не винна, що цей дурнуватий ген дістався у спадок мені, а не тобі!
Шарлотта гнівно креснула очима.
— Це не дурнуватий ген, це дар. Щось особливе. А те, що він дістався тобі, — цілковите марнотратство. Але ти ще мало каші з'їла, щоб бодай якось це зрозуміти.
З цими словами вона розвернулась і пішла.
— Вона впорається, — сказала Леслі, коли ми забирали свої речі з шафок. — Їй спочатку треба звикнути до того, що вона тепер така ж, як усі.
— Але вона несправедлива, — поскаржилася я. — Врешті-решт, я ж нічого у неї не забирала.
— Звісно, ні. — Леслі простягнула мені свою щітку для волосся. — На, візьми.
— Навіщо?
— Зачесатися, для чого ж іще?
Я слухняно провела щіткою по волоссю.
— А для чого, власне кажучи, я це роблю?
— Я просто хочу, щоб ти була гарна, коли знову побачишся з Ґідеоном. На щастя, туш для вій тобі не потрібна, бо твої вії від природи просто на диво чорні і довгі…
Почувши про Ґідеона, я залилася рум'янцем.
— Може, сьогодні я його взагалі не побачу. Сьогодні мене збираються послати в якийсь підвал 1956 року, щоб я скніла там над домашніми завданнями.
— Ну, може, він зустрінеться тобі дорогою туди або назад.
— Леслі, я не в його стилі!
— Він не це мав на увазі, — мовила Леслі.
— Ні, саме це!
— Ну то й що? Свою думку завжди можна змінити. У всякому разі, сам він у твоєму стилі!
Я роззявила рота і знову закрила. Було безглуздо заперечувати це. Він був у моєму стилі. Хоча я з радістю запевнила б себе у зворотному.
— Будь-яка дівчина вважатиме його крутим, — сказала я. — Принаймні зовні. Але він увесь час допікає мене до живого і… командує мною і… і він просто… просто неймовірно…
— …Крутий? — Леслі щиро посміхнулася мені. — Ти теж, чесно! Ти найкласніша дівчина, яку я знаю. Можливо, крім мене. І командувати ти теж умієш. Ходімо. Я страшенно хочу глянути на лімузин, який тебе забере.
Джеймс манірно кивнув мені, коли ми підійшли до його ніші.
— Почекай, — сказала я Леслі. — Мені треба запитати про дещо Джеймса.
Коли я зупинилася, з обличчя Джеймса зник чванькуватий вираз, і він радісно мені всміхнувся.
— Я ще раз поміркував над нашою останньою розмовою, — сказав він.
— Про поцілунки?
— Ні! Про віспу. Можливо, я-таки її підхопив. До речі, твоє волосся блищить сьогодні дуже красиво.
— Дякую! Джеймсе, можеш зробити мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рубінова книга, Керстін Гір», після закриття браузера.
