Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Виправляючи недозволене

Алхіміст. 11 років до абсолюту.

Сорок Третій крокував до своєї таємної кімнати. Надворі стояв спекотний світлий літній день. На учню тріпався на вітру його повсякденний одяг і темно-синя накидка. Накидки саме такого кольору видають на четвертому році навчання. Хлопець повертався від Барнабаса. Віддавав учителю останні книги, які ще залишалися в нього на полиці. Сорок Третій добре ладнав з учителем. Барнабас постійно підживлював інтерес учня до нових знань своїми книгами. Вже більше року Барнабас не веде у групі Сорок Третього жодних предметів. Більше того, вже більше року, як він дає хлопчикові книги, не пов'язані з алхімією. Історія, природознавство, географія, біологія та інші цікаві теми стали тепер для Сорок Третього не такими далекими. Деякі книжки він давав почитати своїм друзям. Але під найсуворішу відповідальність. Адже йому доводилось відповідати за них перед вимогливим Барнабасом.

Хлопчик дійшов до потрібних йому дверей, нахилився, вдаючи, що поправляє взуття, і озирнувся. Нікого. Він швидко прибрав маленьку прибиту на один цвях дощечку біля дверей. Під нею виявився захований невеликий тумблер, схожий до тих, які розміщувалися по всьому поліоту. Сорок Третій повернув тумблер. Потім відчинив двері.

- А я говорю, що він не зможе цього зробити.

- Ну, подивимося. Часу ще багато.

У кімнаті вже сиділо двоє його друзів. Двадцять Сьомий та Восьмий. З першим він здружився майже від початку навчання, а з другим вони дружили вже трохи більше року. Але довіряв хлопець обом однаково.

- У кого і що? - спитав Сорок Третій, сідаючи на диван поряд із друзями.

За чотири роки кімната стала помітно більшою. Сорок Третій із Двадцять Сьомим потай розщепили одну стіну, яка була суміжна із сусіднім приміщенням. Замурували двері з нової частини приміщення до інших кімнат. Тож тепер його секретний притулок збільшився втричі. Дещо з меблів теж виникло за ці роки. Декілька речей виявилося в тій кімнаті, яку вони додали до основної. Решту хлопці потай назбирали закинутими забутими місцями у поліоті, якщо могли туди дістатися. Стіл біля дивану, стіл біля стіни. Сам диван та крісло. Різного фасону і не пасують один до одного. Але вибирати не було з чого. Три стільці. Лампи на стінах. Спеціальна засувка на вікна, щоб світло зсередини не було видно зовні у темний час доби. Вішалка. Саме на неї хлопчик повісив свою синю накидку. До двох інших, що там уже висіли.

- У тебе не вийде створити вихід із поліота. - пояснив Восьмий, рудий драйтл з ластовинням на обличчі.

- До кінця навчання ще так довго. Ось побачиш, ми зможемо вечорами гуляти поза поліотом. - заперечно похитав головою Двадцять Сьомий.

- І де ти гуляти зібрався? Годувати комарів на болотах? - посміхнувся Сорок Третій.

- Ти ж сам розповідав, що є спеціальні окуляри, які вказують дорогу.

Є. Сорок Третій зітхнув. Він бачив їх лише одного разу. І більше не хотів мати з ними нічого спільного. Шістнадцятий відтоді змінив свій статус у групі. Та, нібито секретна, організація ще водила його за ніс цілий рік, змушуючи робити різні речі. Сорок Третій підозрював, що вони просто знущаються з хлопчика. Так і сталося. Бідолаху і в організацію не прийняли, і в групі від Шістнадцятого всі відвернулися. Тепер його всі називали Виродком. Прямо у вічі. Він сам вибрав свій шлях.

- Сьогодні щось нове малюватимеш? - запитав рудий.

Їм подобалися малюнки Сорок Третього. Одна зі стін була завішена ними. Там висіли малюнки з дитинства. Як він із батьком їде на ярмарок, чи як продає кавуни. Були картинки із поліота. Барнабас, коли він кричить на Двадцять Сьомого, випробування, на якому сидять вчителі інших шкіл. Серафеїм, що посміхається своєю завжди доброю усмішкою. Та з-поміж усіх виділялася одна велика картина. Хлопчик склеїв чотири звичайні аркуші, щоб її намалювати. Там був зображений Алхіміст і Химерниця. Такими, якими він бачив їх у кабінеті ректора. Ця картина особливо подобалася всім. Останнім часом він почав розвішувати малюнки на іншій стіні. Здебільшого на історичну тематику. Здебільшого битви. Всі історичні книги, що траплялися до рук Сорок Третього, він давав читати друзям, ті жадібно перечитували по кілька разів опис давно минулих битв. Почуття, які Сорок Третій відчував під час читання про битви, він виплескував на папері у вигляді своїх малюнків. Частина з них носила брутальний характер.

- Ні. – відповів хлопець. - Я вчора малював, доки ви бігали за Зеокритом.

- Він хотів дати нам погані рекомендації перед випробуванням! - розлютився виправдовуючись Восьмий.

- Так треба було менше спати на його уроках. - посміхнувся Сорок Третій.

- А не було чого нам давати читати такі цікаві книжки. - почав розмову Двадцять Сьомий.

- Ось-ось. Тож це ти винен. - закивав рудий.

Сорок Третій хмикнув і похитав головою. Він підійшов до столу. На стіні перед столом висіли малюнки. Іншого роду. Тільки зображення батька нагадувало про малювання, як про мистецтво. Інші малюнки більше скидалися на креслення. Хлопчик відкрив верхню шухляду і вийняв звідти аркуш паперу. Він обернувся.

- Ну? Хто вгадає?

Обидва його друзі відразу змінили пози. Вони нахилилися вперед, потираючи руки. Вже деякий час йому і самому подобаються історичні хроніки більше, ніж решта всього іншого. І тому малювати картини битв він став частіше. Після чергової прочитаної книги хлопчик вибирав одну чи дві сцени, які малювала його фантазія, та переносив на папір. А його друзі займалися тим, що сперечалися, яку саме битву він зобразив.

- Так. - протягнув Восьмий. - Постаті одних воїнів світліші, інших темніші. Все в чорних тонах, але ризикну припустити, що це амаліони. Та з темними очима — Химерниця. Ось цей, величезних розмірів чоловік із мечем… це людина. - Восьмий задоволено хмикнув і клацнув пальцями. - Третя глобальна війна людей та амаліонів.