Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я мовчки подала йому папір. Мені хотілося плакати — я знову зробила все не так, як слід. І знала, що цього разу Локвуд не простить мені. Я бачила це на його обличчі. Моїй роботі в агенції настав кінець. І тільки зараз я зрозуміла, яка мені насправді дорога ця робота.
Взявши фотографію, Локвуд підійшов ближче до світла. Під його черевиками скрипіла сіль. Джордж поглянув на знімок із-за своїх величезних окулярів, які ніби сплющили йому очі.
— Я не можу повірити, що ти зробила це, Люсі! Ти здуріла! Навмисне звільнити привида!
— Це був експеримент, — відповіла я. — Хто б нарікав? Ти сам завжди воловодишся зі своєю дурною склянкою!
— Тут і порівнювати нема чого! Я не випускаю привида із склянки. І роблю експерименти під найсуворішим контролем!
— Під найсуворішим контролем?! Я щодня бачу цю твою склянку у ванні!
— Так, правда. Я перевіряю реакцію привида на тепло.
— І на мило — теж? Там завжди повно мильних бульбашок! Навіщо ти взагалі кладеш її туди... — я вирячилась на нього. — Ти що, Джордж, миєшся разом зі склянкою?!
Джордж почервонів:
— Ні... зазвичай ні. Я... я просто заощаджую час. Беру її з собою, коли миюсь. У ванні тепло, от я й перевіряю реакцію ектоплазми на високу температуру. Може, тут є якийсь зв’язок... — Він змахнув руками в повітрі. — Стривай! Чому тут виправдовуюсь я, а не ти? Це ж ти звільнила привида у власному будинку!
— Люсі... — промовив Локвуд.
— Я його не випускала! — вигукнула я. — Поглянь — тут усюди сіль! У мене все було під контролем!
— Еге ж, — усміхнувся Джордж. — Тому ти, напевно, й розляглася на підлозі... Якщо ти й зуміла стримати привида, це тобі просто пощастило. Пригадай хоча б ту ніч, коли цей клятий кулон мало не вбив нас...
— Знову нарікаєш?! Ніби це ти пішов з голими руками проти привида!
— Люсі!!!— гаркнув Локвуд.
Поки ми з Джорджем сварились, він так і стояв під лампою, розглядаючи фотографії. Його обличчя зблідло, а голос лунав якось химерно.
— Ти показувала ці фотографії Гостеві?
— Е-е, так... Я...
— Як саме? Так? Чи так? — він хутко крутнув рукою.
— Мабуть, отак...
— І привид бачив обидва знімки?
— Так, але тільки на мить. Потім він сказився — ви ж бачили самі...
— Еге ж, бачили, — похмуро підтвердив Джордж. — Локвуде, щось ти занадто вже спокійний. Скажи Люсі, щоб вона більше такого не робила. Ми вже вдруге ризикуємо через неї життям. Тому...
— Тому, Люсі, ти молодець! — перервав його Локвуд. — Ти геній! Гадаю, що в нас тепер є ключ до розгадки всієї справи!
Я здивувалася не менше за Джорджа, який аж роззявив рота, почувши Локвудові слова.
— Дякую, — пробурмотіла я. — Ти думаєш... думаєш, що це допоможе?
— Напевно!
— То, може, віддамо цей кулон поліції? Покажемо його Барнсові?
— Поки що ні. Джордж має рацію: поведінка привида — це ще не доказ. Та не хвилюйся — завдяки тобі ми скоро доведемо історію Енні Ворд до успішного кінця.
— Сподіваюсь... — Я геть спантеличилась, та водночас і заспокоїлась. — До речі, в мене є ще одна новина. Г’юґо Блейка збираються звільнити. — І я розповіла їм про Барнсів дзвінок.
Локвуд полегшено й весело всміхнувся:
— Нічого страшного. Наш будинок добре захищений. Більше нас не пограбують. Та я й не думаю, що нам варто залишати цей кулон тут, коли ми вирушимо до Кумб-Кері. Візьми його з собою, Люсі. Носи на шиї. Обіцяю — ми візьмемося до нього якнайскоріше. Та спершу, — він блиснув зубами, — візьмемося до справи Ферфекса. Тут у Джорджа є деякі новини.
— Умгу, — підхопив Джордж. — Я дещо розкопав про це місце.
Я вирячилась на нього:
— І все так погано, як розповідав Ферфекс?
— Ні. — Джордж зняв окуляри і втомлено потер очі. — Те, про що я дізнався, набагато гірше.
18
Дорога від лондонської контори агенції «Локвуд і К°» до села Кумб-Кері надзвичайно проста. Спочатку — таксі до станції Мерилбоун, потім — затишне чекання на шостій платформі і, нарешті, — сорокахвилинна мандрівка потягом через сіро-бурі передмістя й зимові поля Беркширу до порослих мохом стін церкви Святого Вілфреда біля старої станції Кумб-Кері. Всього якісь півтори години — чудово. Легко, швидко й прямо — казка, та й годі.
Це, звичайно ж, теоретично. А насправді все не так весело — надто коли ви пхаєте шість важких торбин із залізом і ще одну — зі старими рапірами про запас, а нові рапіри, що аж ніяк не додають легкості, висять на ваших поясах. На додачу, ваш начальник і його заступник забули вдома свої гаманці — і тепер вам доводиться платити й за квитки, й за надмірну кількість багажу! А за всім цим клопотом ви ще й запізнюєтесь на потяг і мусите чекати наступного. Приємна виходить мандрівочка, еге ж?
До того ж не забувайте, що попереду на вас чекає один з найбільш наповнених привидами будинків Англії, й ви всією душею сподіваєтесь, що залишитесь там живі.
Відомості, роздобуті Джорджем за два останні дні, аж ніяк не додавали хорошого настрою. Він старанно записав усі знайдені відомості й ділився з нами їхніми огидними подробицями, поки потяг весело мчав повз лісисті поля й пагорби, між якими видніли захисні ліхтарі сіл.
— Власне кажучи, Ферфекс розповів нам правду, — говорив він. — Замок має погану репутацію вже кілька століть. Пам’ятаєте, він казав, що спочатку там був монастир? Я знайшов про це середньовічний документ. Монастир побудували ченці-єретики з так званого «ордену Святого Івана». Як ідеться в документі, вони «зреклися істинного Закону Божого й поклонялися темній силі» — не знаю вже, що це означає. Потім купка баронів вигнала звідти ченців і геть випалила те місце, а монастирські землі поділила між собою.
— Може, ченці перед тим прокляли свою землю? — припустила я.
Джордж кивнув:
— Можливо. Відтоді садибою володіли кілька багатих шляхетних родин: Кері, Фіц-Персі, Трокмортони. Землі приносили їм добрий прибуток, а от сам замок — тільки клопіт. Подробиць я знайшов небагато, але в п’ятнадцятому столітті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.