Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Музика поступово затухала, гості один за одним почали збиратися додому. Особливо відважні пробували йти без підтримки й ліхтариків, навпомацки знаходячи стежку й після неї дорогу.

Євтим з Свиридом продовжували розмову за напівпустим столом, з Остапом Стременою, за якою він розповів, що з Лелечок поїде зразу до Полтави через доручення сотника. На запитання полковника: «Навіщо?», відповів: «А біс його знає».

За кілька хвилин з сараю в якому сидів голова села Зозулька, просивший зватися Олексієм, почулися дивні звуки ударів штахетою і вигуки, після яких був звук відчинення воріт з подальшим вильотом старости лицем вниз, прямо в калабаню.

-Ну, - Євтим зробив характерну невимушену міну, - Здається старосту переобрали.

***

Більше за все Іван Строгий не любив у своєму житті чекати. Нервувати перед якоюсь подією, звісткою чи наказом, ходити взад вперед в неможливості знайти собі місце. Він вважав, що немає гіршого за вимушену бездіяльністі і чудово розумів, що без неї діяльність як така, може й не настати. За злим жартом долі склалося так, що очікування в його професії, займало левову частку часу, то ж за роки служби в різних представників козацької старшини, він намагався цей час провести бодай в якомусь зацікавленні.

Прибувши до палацу Петра ІІ в Санкт-Петербурзі, дипломати одразу відправилися до суду, щоб передати докази воєнного злочину й почати судовий процес. Втім, як Строгий здогадувався, доведеться пройти цілі кола бюрократичного пекла й «Немає у світі гіршого пекла за російське».

Так і було. Після зустрічі дипломатів з канцелярією суду, вони дізналися, що справи такої величини, які стосуються «Народа Малоросийского», повинні спершу розглянутись і затвердитись царем, або ж у випадку випавшого часу, князем Олександром Меншиковим.

Розглядаючи інтер’єр коридору перед головними дверми, Строгий намагався оцінити старання ювелірів, скульпторів та будівельників. Покрита золотом мазанина на колонах надавала величезного шику оздобам, а філігранна робота кравців, чиї результати праці були у вигляді занавісок на вікнах збоку, добавляли пишності усій структурі коридорів.

- Гарно, - Тихим голосом визнав Строгий, - Але я б тут не жив.

- Іване!, - З роздумів та спостережень ватажка витягнув один з дипломатів на ім’я Іван Чарниш, Генеральний суддя Війська Запорозького, який вочевидь був розчарований станом речей і ладом в судовій структурі Російської імперії, - Вертайся до інших. Справа затягнеться.

- Зараза.

- Тут бардак, - Чарниш підійшов ближче до Строгого, - Ніхто нічого не знає і вішає перше на друге.

- Як довго доведеться бігати з цими паперами?, - Важко видихнувши запитав Строгий.

- Тобі бігати не треба, але добрих два тижні доведеться все підписувати, - Пояснив Чарниш.

- Апостол мав уже виїхати з Глухова, може він повпливає, - Сказав Строгий.

- Навряд, - Розчарував Генеральний суддя, - Як поможе гетьман, якщо не здатен навіть резидент? Тут проблема не в голові, а в кишках.

Повернувшись до розглядів інтер’єру Строгий помалу почав крокувати коридором й пройшовши один з таких, побачив краєм ока двох російських дворян, які з купою різних паперів сперечалися між собою. Іван сповільнив кроки й зупинився біля чергової колони.

- Мне стоять и смотреть?, - Стишив свої обурення дворянин, - Как приходит офицер с бумажками: «Тут подпиши, там подпиши и дом мой»?

- Успокойся, - Притишував другий дворянин, - Услышат, заберут твой дом и без подписи. Сейчас время такое, офицерам землю роздают, война будет, нужны награды, привелегии.

- А мне что делать?, - Чоловік різко підняв голос й так же різко його опустив за жестом другого.

- Отдай бумаги на дом в жалование, пойдешь к казночею, скажешь что от меня. Тебе выделят за убытки в три раза больше стоимости дома.

- А так можна?, - З недовірою запитав чоловік.

- Потому и скажешь, что от меня.

Строгий уважно слухаючи почав повертати повільний крок й направився до дверей в іншому кінці коридору.

Його компанію попросили зачекати в залі для очікувань, яка як виявилося, повинна стати й місцем постійного проживання на час зими.

- Але тут файно, Іване!, - Вигукнув Георгій, побачивши як Строгий зачиняє двері, - Одно цікаво, як то жити в таких палацах!, - Драга зробив акцент на останньому слові, - А войско мусит в селян хліб відбирати, бо само не має.

Іван витираючи чоло шапкою повільно пішов до свого крісла.

- Такі вони імперії, - Цинічно викинув Дмитро, - Де цар, там і злато, де народ, там і лайно.

- І хто хоче більше урвати, - Богдан вирішив продовжити римовану фразу Дмитра.

- Той мусить вбивати, - Сумно завершив Андрій.

Запанувала тиша. Неочікуваний вірш виявився таким правдивим, що добавляти рядків та коментарів нікому не хотілося. Втім Строгий повинен був пояснити компанії, що їх буде очікувати найближчі кілька місяців.

- Срака.

Всі присутні в кімнаті різко перевели погляд на ватажка.

- Вірш може мати й кращу риму…

- Судовий процес почнеться в кращому випадку на початку січня, - Швидко перебив та пояснив Строгий, - Апостол тільки в дорозі, а ми з вами тут на цілу зиму.

- А ти хотів в сугроби через степи?, - Запитав Георгій, роздивляючись подряпину на руці, - Воно й коню ясно, що поїдем як стане сніг. До речі про коней, мій якусь заразу підчепив, - Мимоволі змінив тему.

- Я знав, що їдемо на зимівлю, але не знав, що тут такий бардак, - Строгий зробив вигляд, що останньої репліки Георгія не почув, - Свідчення рано не почнуться, документи навіть не в суді, Меншиков приймає до себе по одному, - Іван сперся ліктем на боковинку й відкидаючись на спинку крісла, - Будем бігати як миші.

- Ну хоть палацові миші, - Зарадив Тарас.

- Не знаю як ви, братики, - Драга знову змінив тему, - А я б підкріпився. Тут десь годину тому рибою пахло.