Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

Друзі деякий час не говорили, йшли мовчки. Кожен хвилювався за втрату табору, дітей, що там лишились. Але більш за все, страждав шлунок, що був абсолютно пустим. Ліза обережно підійшла до Мілани, наче все ж таки трохи остерігалась подруги, та запропонувала вже шукати травки. Вона почала згадувати всі їстівні рослини, які могли рости біля води. Мілана уважно слухала та почала махати головою в усі сторони, намагаючись використати отриману інформацію.

По дорозі, Діма знайшов довгу палицю та загострив ножом один кінець. Взяв гілку наче спис та почав уважно видивлятись річку, шукав рибу. Він побачив посмішку Івана, але швидко пояснив, що бачив не раз, як знайомі ловили так рибу. Все ж таки мав бути шанс. Хлопці засміялись, але Іван підняв лук та почав видивлятись птахів чи мілких звірів в самому лісі.

Діти не зупинялись, оскільки розуміли, що кожна зупинка нагадає про голод. Вони розуміли, що якщо є надія знайти прихисток на ніч – це краще ніж повертатись до велетня дуба. Крок за кроком йшли та йшли вперед. З часом, річку почали обступати пишні та густі кущі. Деякі звисали над водою так, що перекривали весь пісочний берег. Хлопці та дівчата або ламали гілки, або обходили по воді, оскільки деякі кущики мали велетенські гострі голки.

За кущами пішов зелений гайок, з малими та великими деревами, що розкинули свої гілки в різні сторони. Сосни теж були, але значно менше та далі від берегу річки  Та невдовзі, друзі були вимушені зупинитись. Берег закінчувався стіною дерев, лише річка вивертаючись, минала стовбури та йшла далі. Іван спробував пролізти по руху річки та махнув іншим повторювати за ним. Метрів сто хлопці та дівчата крутились між деревами з такою гімнастичною вправністю, що не кожен спортсмен зміг би повторити це.

Поки проходили гущавину, на деякий час втратили з полю зору сонце. Густі дерева не пропускали денне світло, а комахи так і хотіли сісти на дітей та скуштувати їх кров. До того ж, ні вітерцю, ні прохолоди річки. Спека не збиралась відступати та допомагати дітям.

- Народ, - крикнув Іван, дійшовши кінця природнього тунелю, - у мене для вас дуже цікава новина.

- Що там трапилось? – крикнув Діма, - ти там знайшов ліс?

- Сам зараз побачиш, - хлопець присвиснув та почав сміятись.

Друзі поспішили до Івана, адже було цікаво, що ж він знайшов такого радісного. Навколо дерева, які здавалось почали підходити до дітей, замикаючи все навколо. Мілана навіть почула, як Ліза почала тихенько стогнати від напруги. Вона обернулась до рудої дівчини та ніжно зашипіла, як то роблять маленьким діткам, щоб ті не плакали. «Ще трошки! Чуєш, як Іван радіє!» - пошепки сказала подруга, запрошуючи Лізу продовжити шлях.

Діти, один за одним підходили до Івана, який стояв спиною, підперши дерево. Хлопець побачив, що всі в зборі, повернувся до них та всміхнувся. Він відійшов в сторону, запрошуючи рукою йти за ним. Одразу, як тільки він відійшов, сонячні промені вдарили в обличчя переляканих та втомлених мандрівників. Вони рефлекторно підняли руки, закрити очі та звикнувши з яскравим світлом, почали виходити з тунелю.

Діма кинув гілляку та почав сміятись. Ліза вхопилась за обличчя, витираючи сльози щастя. Мілана ж оглядала все навколо, присвистуючи. Друзям відкрилась неймовірна картинка. Вони стояли на краю доволі великої відкритої галявини. Всю місцевість оточував густий ліс, не було видно нічого, що відбувається у нього всередині. Лише гілки дерев з пишним листям, наче мали намір закритись від сторонніх очей.

Річка, по якій йшли діти, виривалась з-під коріння та текла до невеличкого озерця, що було трохи правіше, місцями прикрашене кущиками очерету. Вхід до озера був пісочним, вода прозора, місцями час від часу з’являлиськруги, що свідчило про присутність риби.

З іншої сторони галявини, не торкаючись самого лісу, здіймалось невелике але доволі широке дерево. Діти одразу звернули увагу на широкі гілки та можливість організувати собі маленький тимчасовий табір, або хоча б просто місце для ночівлі.

Та саме дивовижне та не зрозуміле в цій галявині було те, що стояло в самому центрі. Друзі поволі рушили вперед, щоб розгледіти побачене більш детально. Посеред галявини стояла дерев’яна конструкція, яку зазвичай ставили на майданчиках для ігор. З однієї сторони сходинки нагору, нагорі дах. З другої сторони металева гірка, з якої можна спуститись вниз та одразу потрапити в пісочницю, що була приставлена до конструкції. З третьої сторони стирчали декілька металевих прутів, на які була підвішена гойдалка. Четверта сторона була просто глухою стіною.

- Певно, з голоду моя голова почала показувати мені дивні фантазії, - невпевнено сказав Діма, - але ви бачите те, що і я?

- Ти маєш на увазі, дитячий майданчик? – спитала Мілана та всміхнулась, - я бачу саме його.

- І я бачу майданчик, - засміялась Ліза, - хоча його я навіть не очікувала побачити.

- Вам не здається, - подав голос Іван, - що це місце виглядає не природньо? – діти глянули на хлопця, не розуміючи до чого він веде, - Погляньте навколо. Густий ліс, що стоїть як стіна. Враження, що через цю стіну жодна тварина не пролізе. Біля самого лісу нічого не росте – враження, що це зробили спеціально, щоб нам було зручніше стежити за всіма рухами. – він показав на озеро, - тепер ця водойма. Пісочний пляж, риба, парканчик з очерету. – Іван тепер показав в іншу сторону, - а тут дерево, що майже один в один схоже на наше дерево в таборі.

- Дійсно, - погодилась Мілана, - враження, наче галявину побудували для спокійного проживання. – вона хмикнула, - якби це був літній табір, куди мене привезли батьки – я б була на десятому небі від щастя.