Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

Крістофер мусив скласти графік доставки продуктів, щоб він і Богиня могли причаклувати їх у правильний момент. Богиня причепила графік між розкладом чергувань операторів дзеркал, таблицями ворожби, розкладом чергових, розкладом патрулів — стіна заповнювалася списками. І серед цього гармидеру дві панни на ім’я Йоланта і Берила (яких Крістофер так і не навчився розрізняти) усілися за друкарські машинки і почали вистукувати. 

— Може, ми більше й не чаклунки, — сказала Берила (якщо це не була Йоланта). — Але ніщо не завадить нам спробувати вести справи як зазвичай. Ми принаймні можемо дати лад терміновим запитам або дати пораду. 

Дуже скоро вони теж відкликали Крістофера вбік. 

— Прикрість у тому, — зізналася Йоланта (якщо її ім’я було не Берила), — що Ґабріель зазвичай підписує всі листи. Ми не вважаємо, що вам варто підробляти його підпис, але подумали, що ви могли б написати просто «Крестомансі»… 

— Перед тим, як причаклувати доставку поштової сумки на Поштамт, — додала Берила (чи, можливо, Йоланта). 

Вони показали Крістоферу, як поставити на слово «Крестомансі» знак чародія з дев’ятьма життями, щоб захистити від використання проти нього у відьмівському ремеслі. Крістофер гарно розважився, розробляючи скоропис підпису, який спопеляв чародійською міткою, що убезпечувало його навіть від Дядька Ральфа. Хлопцеві спало на думку, що йому весело, як ніколи в житті. Татко був правий. Він справді був створений, щоб стати наступним Крестомансі. «Але уявімо, якби було не так? — думав Крістофер, виводячи наступний спопеляючий підпис. Просто пощастило, що так склалося. — Ну що ж, — подумав він, — треба щось із цим робити. Нема жодної причини почуватися ув’язненим». 

Тоді Крістофера покликали з іншого кінця кімнати. 

— Гадаю, в мене найбільш спокійна робота, — засміявся до нього Такрой із кушетки посеред кімнати, де готувався увійти у свій перший транс. Вони домовилися, що Такроєві краще спробувати величезну кількість коротких трансів, щоб обстежити стільки світів, скільки зможе. А Панна Розалі згодилася грати для Такроя на арфі, хоча й не мала жодної магії. Такрой заплющив очі, й Панна Розалі узяла ніжний тремтливий акорд. Такроєві очі різко розплющилися: 

— Здуріти можна, жінко! Ви намагаєтеся склеїти мій дух сиропом, чи що? Хіба ви не знаєте якоїсь людської музики? 

— Як я пригадую, ви вічно нарікаєте, хоч що б я грала! — відрізала Панна Розалі. — Тож я гратиму те, що мені до вподоби, не зважаючи ні на що! 

— Ненавиджу ваші музичні смаки! — буркнув Такрой. 

— Вгамуйтеся, бо ніколи не ввійдете у транс. Не хочу стирати пальці даремно, — огризнулася Панна Розалі. 

Вони про дещо нагадали Крістоферові — чи про декого. 

Прямуючи до калюжки чорнила, куди Флавіан кивком покликав його, він озирнувся. Такрой і Панна Розалі втупилися одне в одного, кожен намагався донести до іншого, як тяжко вражено його почуття. «Де я бачив це раніше і кого це мені нагадує?» — здивувався Крістофер. Насправді він розумів, що Такрой і Панна Розалі палко бажали припинити казати одне одному грубощі, але кожен був надто гордим для першого кроку. Кого ж це йому нагадувало? 

Схилившись над калюжкою чорнила, Крістофер збагнув. Татка і Матусю! Вони поводилися точнісінько так само! Коли калюжка чорнила показувала Світ В із Низки Вісім, Крістофер попрямував туди, де друкували Йоланта і Берила, і знову проминув Панну Розалі, яка награвала джигу, люто втупившись перед собою. 

— Можу я відправити комусь офіційного листа від себе? — запитав Крістофер. 

— Просто диктуйте, — сказала Йоланта (чи, можливо, Берила), тримаючи пальці на клавішах. 

Крістофер дав їй адресу Доктора Поусона. 

«Шановний пане, — почав він так само, як і всі листи, що підписав. — Наша установа буде вам зобов’язана, якщо ви виворожите місце перебування пана Косімо Чанта, останні відомості від якого отримано з Японії. І передасте цю адресу пані Міранді Чант, останні відомості від якої отримано з Кенсінгтону». 

Злегка почервонівши, він спитав: 

— Це спрацює? 

— Для Доктора Поусона, — сказала Берила (чи, можливо, Йоланта), — варто додати «Звичайну винагороду буде надіслано». Доктор Поусон ніколи не працює без винагороди. Я проведу запит через рахунки. Зараз вас потребує пан Вілкінсон, він біля миски зі ртуттю. 

Поки Крістофер метався кімнатою, Богиня пригадала, що котеня Праудфут вже зголодніло. Вона причаклувала котеня з кімнати у башті, разом із шарфом, пляшечкою та всім, що потрібно. Один із помічників збігав по молоко. Це було досить довго. Праудфут, знетерпеливлена зволіканням, відкрила оченята, наче дві сапфірові іскри, і уважно роззирнулася навколо. 

— Моу-лоу-коу! — стала вимагати вона дивовижно широким рожевим ротиком. 

Навіть коли звичайне котеня вперше відкриває очі — це знаменна мить. Оскільки Праудфут була кицькою Храму Ашет, ефект був приголомшливий. Раптово виявилося, що вона — особистість не слабша за Трогмортена, до того ж цілковита його протилежність. Її передавали з рук у руки, щоб по черзі туркотіти до неї й годувати її. Флавіан був так захоплений котеням, що не спускав його з рук, аж поки Такрой не вийшов із трансу, дуже розчарований, бо не зміг засікти Ґабріеля в жодному з відвіданих трьох світів. Флавіан дав йому Праудфут, щоб підбадьорити. Такрой притулив її до підборіддя і замурчав до неї, але Панна Розалі відібрала її, щоб натомість дати йому чашку міцного чаю і провести наступні пів години, панькаючись із Праудфут. 

Усе це упадання здавалося Крістоферові нечесним щодо Трогмортена. Він вийшов на сходи глянути, чи все добре з Трогмортеном, і завмер, вражений, як усе змінилося. Зелень від драконячої крові поблякла, але світло, що лилося з-під купола, все ще мало зеленуватий відтінок. Під куполом Доктор Сімонсон, Фредерік Паркінсон і натовп помічників із закасаними рукавами шили, кували, зварювали метал. Хол був завалений дошками, інструментами, металевими прутами, а все нові помічники постійно доносили ще дерево й інструменти крізь розчахнуті двері. Різні люди сиділи на сходах, пили чай, чекаючи на свою чергу проводити замовляння ворожби. «Якби тиждень тому хто сказав, що Замок Крестомансі матиме вигляд галасливої майстерні, нізащо не повірив би», — подумав Крістофер. 

Свічки і далі горіли, полум’я зносило набік через протяг від вхідних дверей, і там, у чорніючому пентаклі, наче статуя, сидів Трогмортен, люто втупившись у мишачу нірку Дядька Ральфа. Крістофер був втішений, що кіт оточений усім, чого тільки може забажати. Котячий лоток, миска молока, блюдце риби, тарілка м’яса і куряче крильце були дбайливо розставлені проміж свічниками по краях зірки. Але Трогмортен нехтував усім цим. 

Зрозуміло, що ніхто не хотів потривожити життя Ґабріеля. Воно досі лежало на підлозі, де його кинув Дядько Ральф, мляве й прозоре. Хтось дбайливо відгородив його чорною линвою, обв’язавши її навколо чотирьох бібліотечних стільців. Крістофер оглянув його. «Якщо усі його життя схожі на це, то й не дивно, що Такрой не зміг нічого знайти, й замовляння ворожби нічого не показали», — думав він, коли один із садівників забіг у вхідні двері й нетерпляче замахав йому. 

— Можете піти глянути? — відхекувався він. — Ми не знаємо, Мара це чи ні. Їх сотні, навколо всіх угідь, у чомусь такому, ніби маскарадне вбрання. 

— Я гляну в дзеркалі, — відгукнувся