Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

стрічку та носову хустку, також червону, а до того ж скляну кульку і жменю дріжджових сушок на шворці, які він повісив собі на шию та кусав, навіть цього не помічаючи; гаманець із кількома злотими від пані Марії відтягував йому руку, і Толпі стискав його радісно, вперше в житті відчуваючи, що в нього є гроші. Було це по-справжньому приємно і дуже наближено до ситості, так Толпі відчував себе лише у вечір Вігілії, коли солодка кутя заповнювала останнє вільне місце в його шлунку, набитому грибами, капустою та кашею, помащеною маслом.

— А ти чого такий червоний? — пожартував якийсь череватий чолов’яга, попиваючи оковиту біля ятки із дашком, шарпнувши Толпі за червону стрічку. Горілку тут наливали просто з барилець, три гроші за кухоль, майже задарма. — Ти не замолодий для комуніста, га?

— Комуністи! Комуністи! — заґелґотала товста селянка, що торгувала яйцями. — Вбивати нас стануть, тіки й дивляться, аби багатства наші запопасти, увесь товар розікрасти! І муром диявольським нас від решти світу відгородити, аби ні зайти, ні вийти! Така їхня робота.

Рейвах навколо зчинився навіть більший, ніж допіру, і Толпі кинувся навтьоки поміж яток, знаючи з досвіду, що коли тебе помилково приймають за комуніста, справа може скінчитися геть погано; крім того, він не мав наміру нікого обкрадати чи вбивати. У метушні хтось його штовхнув і вирвав з руки гаманець так, що хлопець аж гепнувся на брудну бруківку. Хтозна, був той злодій комуністом чи ні, але Толпі, зарюмсаний, витираючи шмарклі з носа, почалапав знову на вулицю Золоту.

* * *

Толпі не лаяли за загублені гроші — пані Размус лише махнула на це рукою і пішла в місто з Аделею.

Вечеря, яку жінки разом зробили нашвидкуруч, була невибагливою, але смачною. Хоча міський хліб здавався Толпі сухішим, ніж випечений, але козячий сир, яйця та печені яблука смакували пречудово. Тифон крадькома доливав собі в чай золотистого коньяку.

— Не пам’ятаю таких цін, — заявила Аделя. — Все за півціни.

— То через революцію, — відповіла пані Марія. — Ходять чутки, начебто будуть відбирати крамниці.

— Ага, але через той бар’єр ціни швидко полізуть угору, — зауважив Тифон. — Він ніби й захищає Старе Місто від комуністів, гайворонів та чортзна від чого ще, але ж і відрізає нас від світу. І ніхто не відає, коли зникне це кур… цей курйоз.

— Він впливає не лише на гайворонів та комуністів, — сказала Аделя. — У пані Марії розболілася голова, коли ми вийшли на міські мури подивитися, що діється по другий їх бік.

— Просто мігрень, дитинко, — швидко запевнила пані Размус, наче саме твердження, що вона може мати бодай щось спільне з ересківцями, було недоречним та образливим.

— У будь-якому разі, комуністи поставили варту навколо всього Старого Міста. Нікого не пускають ані туди, ані сюди.

— З повітря не взяли, так голодом візьмуть, — пробуркотів Ян Азриель. — Завтра зранку треба буде зробити запаси на довший час. Невідомо, скільки воно все триватиме.

— Не переймайтеся тим, вам треба місяцем займатися. Ми все зробимо, — Марія із дивовижною для себе чулістю взяла бридку долоню вихреста у свою руку.

Місто за вікном стояло в золотому сяйві дозрілого вечора. Після вечері жінки зайнялися миттям посуду, чоловіки ж набили люльки, а для Толпі, як завжди, не знайшлося місця ані серед одних, ані серед інших. Усе було так, як і повинно бути в справжньому домі: спокійно та майже нормально.

— Принаймні поки що можна забути про гайворонів та комуністів, — Тифон уже не ховав коньяк і зробив ковток прямо з фляжки. Покрутив пласку пляшечку в долонях, подивився на неї уважно. — Вони аж ніяк не мали на меті дістатися до мене. Тебе, Ясю, хотіли запопасти.

Геспер замислено споглядав у вікно. Руді відблиски сонця, що хилилося до виднокраю, осявали горішні поверхи та дахи кам’яниць навпроти. Над короткою англійською люлькою рабина звивався струмінчик диму.

— «Узяти жида живцем», — нагадав Тифон. — Ми для них наче не існували. По кульці в лоб — або й ні, жодної різниці. Найбільшим цабе у місті скинули на макітри бомби, зруйнували їхні садиби й навіть не задумувалися, живі вони там чи ні. Отця Воланда також не пощадили, просто бах-трах — і старий пердун уже бринькає на небесній арфі. Схоже, ця голота багатьох пришила, навіть оком не кліпнувши, — але старого жида, який стверджує, що він давно не жид, о, цього вони хотіли взяти живцем.

— Я думав над тим. Багато думав.

— І що ж ти надумав?

— Та не більше за тебе.

— Чи ж то — геть нічого.

— Ти сам це сказав, — Ян Азриель Геспер налив собі чаю із самовара. — Толпі, збігай-но по дрова і натопи у грубі, бо щось похолодало.

— Не довіряєш хлопцеві? — здивувався Тифон, коли Толпі вийшов.

— Сам не знаю. Крутить він інколи. Під час нашої першої розмови також щось приховував. Брехати — може і не брехав, але всієї правди напевне не казав.

— Але він дурень, яких мало. Можеш рік шукати, а більшого телепня не знайдеш.

— От тільки цікаво: хто, крім нього, міг знати, що я у твоєму будинку? Юзеф, нехай Господь упокоїть його душу, не здавався мені підозрілим. Аделя? Наскільки добре ти її знаєш?

— Майже, скажу так, навиліт, — і зареготав.

— Іноді мені здається, що ти дурень навіть більший, ніж Толпі.

— Вибач, я й забув, що ти ще той похмурняк. Коньячку?

— Дякую, ні. Сюди ж і раніше ті революціонери навідувалися, так? Може, котрийсь із тих мішіґене й сколотив усе те?

— Та які там вони в сраці революціонери, Ясю! Обкурені опієм бідні поети та пишномовні мудрагелі в окулярах — ніякі не революціонери. Може, слів там повна пащека й була, але їм лише гвинтівку покажи — і замість повної пащеки будуть повні штани.

— Але напевне ти не знаєш.

— Не знаю, Ясю, але й не думаю. З таким само успіхом міг би свою Марію підозрювати.

— Пані Марія — вона наче генеральша: поза всякими підозрами.

— Ха! Чув я про одну генеральшу. Начебто одного разу цілий полк…

— Тифоне!

— Гм-м… Точно. Характер. Уже давні римляни… et cetera. Ну, твоя Марія — в будь-якому випадку панна уславлена.

— Ніяка вона не моя, — піджав губи Геспер. — Узявся б ти, нарешті, до роботи. Мало в нас часу із тим місяцем, а я щось не бачу, щоб ти аж так до аморів горів.

— Із тим найбільша проблема: тут повинні бажати двоє. А у нас проблема в квадраті, бо один так само не горить жаданням, як і друга. Ясюню, в тебе