Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Хлопець знав, що топити невдачі у віску — не вихід. Що треба брати себе в руки і все таке. Проте поки йому потрібно заглушити той біль, що роздирав його зсередини. Цікаво, Соня вже поїхала до Києва чи ні? Він навіть боявся дивитися в сторону її будинку. В його кабінет постукали.

— Хто б це не був, котіться під три чорти, — пробурмотів він.

— Дякую, ти, як завжди, сама привітність, — в кабінет зайшла Катаріна.

— Чого прийшла? Якісь проблеми в “Колибі”?

Соромно зізнатися, але абсолютно всі свої обов'язки він ці дні звалив на Катаріну.

— Проблем немає. Але треба вирішити, що будемо робити завтра. Люди питають.

— А що завтра? — не зрозумів хлопець.

— Ти вже й пам'ять свою пропив? — покрутила пальцем біля скроні Катаріна. — Завтра Храмове свято в Петросівцях. Дівчата розповіли мені, що ти щороку в цей день організовуєш благодійний обід.

— Точно, — потер перенісся рукою Макс, — я геть забув.

— То що? Мені телефонувати постачальникам, чи сказати людям, що завтра нічого не буде, бо хазяїн “Вовчої Колиби” топить своє кохання в пляшці?, — уїдливо поцікавилася Катаріна. — Там просто ще Романовський якийсь замок побудував. Теж кличе людей на відкриття, тож, в принципі, ти можеш і не влаштовувати свій благодійний обід.

Згадка Романовського послужила холодним душем для Максима.

— Я сам зараз подзвоню постачальникам. Свято буде, — твердо сказав хлопець.

— Оце вже той Макс Вовк, якого я знаю, а то сидиш тут і упиваєшся від жалю до себе.

— Ти, як завжди права, Ката.

— А ще з тебе завтра окремий могорич за твій день народження. Не думай, що я забула, — підморгнула дівчина.

— Домовилися.

Ну що ж настав час жити далі. Якось.

***

Всі речі були вже зібрані та завантажені у машину. Сьогодні вони їдуть додому. Закінчилися їхні Карпатські пригоди. Коли дівчата їхали сюди, вони навіть не підозрювали, як сильно вплине на їхні життя ця подоріж.

Завтра в Петросівцях Храмове свято, проте залишитися ще на один день і відсвяткувати разом з усіма, вони не могли. По-перше, у Лари вже була запланована якась важлива зустріч на ранок понеділка, тож всю неділю вони мають провести в дорозі. По-друге, навіть якби обставини дозволяли залишитися на довше, настрою веселитися не було.

А ще завтра день народження Макса. Звісно, Соня про це пам'ятала. Вона не хотіла їхати не попрощавшись, але і зустрічатися з ним було страшно. Чому? Соня боялася. Якщо він її відштовхне, то це буде, як ножем різнути по свіжим ранам. Їй буде ще більш боляче, ніж зараз. Якщо ж навпаки не захоче відпускати, то їй буде важко поїхати, а це вкрай необхідно.

Отже, вона не придумала нічого кращого, ніж написати йому листа. Поклавши його у конверт, вона пішла в сторону “Вовчої колиби”. Дівчина планувала передати листа кимось з офіціантів, проте на подвір'ї її зустріла Катаріна.

— Привіт, — привіталася дівчина першою. — Ти Макса шукаєш?

— Насправді, ні. Я… я їду сьогодні. Повертаюся в Київ. Ти не могла б йому передати цього листа? — Соня простягнула білий клаптик паперу.

— Звісно, — без вагань погодилася Ката і забрала лист, — а чому ти не хочеш зробити це особисто?

— Причин багато, — уникала відповіді Соня.

— Ну гаразд, — знизала плечима дівчина.

— Дякую.

Соня вже була на півдорозі додому, коли Катаріна її окликнула.

— Стій!

— Що таке? — розвернулася дівчина.

— Макс тебе кохає. Тільки тебе. Завжди тебе. Просто хотіла, щоб ти знала, — на одному видиху видала Катаріна.

— Я теж його кохаю, — вперше сказала це вголос Соня. — Але нам не судилося бути разом.

Дівчина криво посміхнулася і пішла. А через кілька хвилин Катаріна побачила, як червоне пежо виїжджає з двору, залишаючи Петросівці позаду.