Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Соня нарешті відклала ножиці та втомлено схилила голову над столом. На годиннику було давно за 00:00, і ніч повноправно вступила у свої права. Всі у квартирі вже давно спали: і Андрій, і маленький Михасик, навіть кицька Нюра. А Соня все вирізала молодчинки з паперу. Вона не так давно закінчила перевіряти зошити та склала навчальний план на тиждень, і лишень зараз добереться до бажаного ліжка. Отаке воно реальне життя вчительки англійської мови у молодших класах.

Завтра підйом о 6:30. Потрібно сніданок готувати, завести малого в садочок і якось дібратися до роботи. Годі було й сподіватися, що чоловік хоч якось їй допоможе. «Це все ваші бабські справи», — казав він завжди. Навіть чашку за собою не міг помити.

Соня навіть вже не намагалося якимось чином достукатися до чоловіка. Їхнє життя більше нагадувало співмешкання з рідкими проявами ніжності у вигляді поодиноких випадків виконання подружнього обов'язку у ліжку. Вони й одружилися якось поспіхом. Ні, не через вагітність. Просто якось так склалося, що майже усі подружки давно вже заміжні були. Тож коли Андрій покликав Соню заміж, та з радістю погодилася. Хоча й зналися вони всього з пів року. 

Пори року мінялися, проте у Соні все залишалося одноманітним — прісним і не смачним. Єдиним промінчиком сонця був Михасик — довгоочікуваний синок, від одного погляду на якого життя сяяло яскравими барвами. Хоч у цьому пощастило, думала Соня. Багато людей про діточок лише мріють, а їй гріх на щось жалітися. Як кажуть, вони хліб з маслом їдять і то добре. 

Але втомлювалися Соня не на жарт Це тільки здається, що робота вчительки легка. Чоловік Соні Андрій думав інакше і завжди їй цим дорікав. 

— Чого ти жалієшся? — часто казав він — Поробила до обіду, з дівчатами на роботі потріщала… В теплі, в добрі… 

Андрій працював інженером-технологом на фармацевтичному заводі, тому вважав, що його робота набагато складніша та важливіша. Він там пропадав з ранку до пізньої ночі. Навіть на вихідних іноді виходив. Проте грошів вони не бачили. Андрій усю свою зарплату клав на свій особистий рахунок. Казав, що це на нове житло. Тож жили вони лише на зарплату Соні. А те що вдома жінку ще чекала купа паперової роботи, домашні справи, ігри з Михасиком —  то все не варто уваги й не рахується.

— Ой, та яке там втомилася, Соню, навіть не починай. А от я сьогодні… — казав Андрій щоразу, як тільки вона хотіла пожалітися.

Соня зітхнула, згадавши про те, як її чоловік завжди реагував на будь-які скарги з її боку. Підтримки від нього не дочекаєшся. Ні, він її любив… Мабуть... Просто жив у якомусь своєму світі з купою стереотипів про те, хто і що кому повинен.

Соня думала, що це повна маячня. Вона жила в іншому. Світі, де кожен мав право на свою думку, вибір, самовираження.  Вона підтримувала будь-які ініціативи та завжди була « ЗА»  здорові дискусії та конструктивні зміни.   От тільки собі якісь реальні зміни вона чомусь не дозволяла. Це її страшило, тому  вона завжди вибирала стратегію страуса. Просто ховала голову у пісок і закривала очі на все, що не влаштовувало. А якщо який писклявий голосок зсередини намагався нагадати Соні про її власні мрії, вона швидко глушила його своїми обов'язками та виправданнями про те, що у неї зовсім немає часу на всілякі дурниці, на кшталт власної мовної школи.

Вона шкодувала собі зайву чашку кави купити, що вже й казати про виділення коштів на щось серйозніше. Мовляв, де великий бізнес, а де Соня з її кредитом на пральну машину. Хіба що найкраща подруга Лара б підтримала. Але на те вона і мрія, щоб залишатися недосяжною, втішала себе Соня. І взагалі, першочерговим є житло, бо вони з Андрієм вже шостий рік по квартирах ходять. Але до власного будинку залишилося геть трошки. На їхньому рахунку, за словами чоловіка, не вистачає зовсім трохи для бажаної покупки. Соня прикрила очі і замріялася, уявляючи, як Михасик буде бігати подвір'ям, а вона буде сидіти  у власній альтанці з чашкою кави у руці. Краса! 

Ранок наступного дня почався, як зазвичай. Нічого не віщувало біди. Будильник задзвонив вчасно. Соня на швидку руку зготувала омлет з помідорами, зварила кави чоловіка, какао для сина та пішла робити макіяж, поки її хлопці снідали. Вона кави вже на роботі вип'є. Ніколи зараз. Ще треба голову привести до ладу. Її густе волосся ніяк не хотіло вкладатися та стирчало в різні сторони. Вона ледве  зібрала його у хвіст. Одягла улюблене бордове міді-плаття та туфлі човники на мініатюрних підборах Цей образ  їй дуже пасував. Колір підкреслював її карі очі та довжелезні вії. Зовні вона була схожа на турчанку,  хоча турецьких коренів у неї зроду не було. Хіба що якась прабабця таємно любилася з турком. Але це малоймовірно. Хоча…хто-зна.  

Все було як завжди. Соня завела  Михасика в садочок, сама — на роботу.

На першому уроці, якраз коли вона в сотий раз пояснювала, як читається цифра три англійською, в її сумці задзвонив телефон. Мелодія звітувала, що то хтось незнайомий. 

— Дітки, посидьте тихенько, я вийду на хвилинку, — сказала Соня і разом з телефоном пішла в коридор.

На екрані висвічувався невідомий номер. У неї чомусь неприємно засмоктало під ложечкою, а у горлі з'явився клубок.

— Ало, — зібравшись з духом, вона взяла вона слухавку.

— Софія Андріївна Крутюк?

— Так, це я.

— Вас турбують з поліцейського відділку 24. Андрій Іванович Крутюк ваш чоловік?

У Соні серце в п'яти впало і душа похолола, як вона почула це питання. Тремтячим від хвилювання голосом відповіла

— Так, це мій чоловік. З ним щось сталося? Скажіть мені!

— Сталося-не сталося… Тут з якої сторони подивитися. Ваш чоловік затриманий...

— Що?! Мій чоловік! Та бути такого не може! Андрій не такий!

Це якийсь сюр. Соні здавалося, що таке буває тільки у низькопробних драмах. І аж ніяк не може бути у реальному житті. Тим паче в її житті. Якась маячня чи чийсь дурний жарт! 

— Всі вони не такі. Загалом, якщо хочете його побачити, то приїжджайте у відділок 24. І адвоката з собою візьміть, він вам точно не завадить.