Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сабріна
Все стає ясним, зрозумілим. Кожний погляд, дотик, поцілунок, вчинок тепер мають пояснення. Всередині порожнина. Тому що насправді мені байдуже, що у них було, я її навіть не знала. Але не байдуже, що його емоції викликані лише нею… Як це — ревнувати до власної матері? До жінки, яку бачила лише на фото… До жінки, яка привела його до мене. Не знаю, що казати. Не знаю, що думати. В голові порожньо. Ні злості, ні розчарування, ні болю і навіть лють не прокидається. Я у моменті. Просто є він, я, ліжко та світанок. Попри те, що ми з Данте близько, тілами торкаємося, в очі одне одного дивимося, водночас ми дуже далеко. Нас розділяють тисячі уявних кілометрів.
— Ти кохав її? — питання лунає спустошеним голосом. Нічого не можу вдіяти із собою. Я хочу знати.
Погляд сирени пронизує наскрізь. Надто глибоко у мені засів цей чоловік. Надто велику владу має над розумом й тілом.
— Кохав.
Це схоже на удар. Сильний, болісний. Я падаю вниз. Падаю як тоді, з прірви, коли Раміль штовхнув. Тільки цього разу ментально. І немає дерев, що зупинять, а Данте не спуститься слідом, щоб потім на руках винести. Бо тепер він штовхнув.
— Я нагадую її?
Марк заплющує очі. Бліді, сухі губи злегка вигинаються у кутиках. Хоче всміхнутися, показати своє ставлення до питання, але хвороба сильніша, тому це більше схоже на страждання.
— Нагадуєш.
— І наскільки ми схожі?
— Ви різні.
— Але я все одно нагадую Домініку?
— Це складно, Сабріно. — розплющує очі й в мої зазирає.
— Не бачу нічого складного. — різко відрізаю. — Ти кохав Домініку, я її донька, схожа на неї. Не втримався, але я розчарувала, так? Не вона, вірно?
Помічаю в погляді біль. Він проковзує швидко, майже непомітно. Данте не зміг вчасно приховати його. Не зміг наказати тому сидіти глибоко у надрах душі. Але ж мені потрібно більше. Я хочу втопитися у його емоціях, чхати які вони. Хочу витравити його хоч у такий спосіб. Навіть піддаюся трішки вперед, наче зможу глибше зануритися. Душею, таки, на леза падаю. Добровільно.
— Страшно, мабуть, бути тобою, — шепочу.
Мій біль поволі пульсувати починає. У крові смертельною отрутою розливається. В кожну пору проникає і до нього тягнеться. Він теж хворий ним, як і я. Втім, мушу дорвати те, що почала. Мушу вирвати власне серце і викинути. Жбурнути у Марка, щоб мати змогу піти. Інакше… так і зостануся тут. А я вирішила — досить.
— Страшно, — погоджується.
Киваю. Повільно встаю з ліжка й кидаю короткий погляд на градусник. Я прийшла сюди заради нього і себе. А тепер обираю себе. Так потрібно. Мене ламає. Тілом я бажаю повернутися у ліжко. Душею готова на все тільки б знову мати змогу торкатися Данте. Відчувати його. Цілувати. Дихати ним. Та я завжди знала, що між нами надто багато перепон. Знала, що ми ніхто одне одному. Знала, що разом не будемо.
— Я хочу, щоб ми більше ніколи не бачилися, — хрипло прошу. — Ключі від квартири віддати?
Сміх, гіркий, болісний, розриває вщент. Данте сам дивується йому.
— Це твоя квартира, Сабріно. Документи на верхній полиці шафи у спальні. На тебе.
— Тоді карта…
— Твоя.
— Мені не потрібні твої гроші, бо ти пообіцяв щось Домініці.
— Це твої гроші. Я дав їх тобі, і не тому, що мене попросила твоя мама.
Зле дивлюся на чоловіка. Навіть хворим, лежачи у ліжку після високої температури, з блідим обличчям, виглядає на мільйон. Виглядає так, що готова в ноги впасти, лише б торкнувся, хоч ще разочок. Струшую головою. Скидаю марево мрій.
— Добре, — чітко вимовляю, намагаюся не пропускати емоції у голос. — Прощавай. Сподіваюся… — кілька кроків до дверей спальні, на ходу підбираю речі, але зупиняюся й обертаюся. — Сподіваюсь одного разу ти будеш щасливим. Я б цього хотіла, Марк.
Не знаю, що думає. По очах складно сказати, а обличчя у нього завжди ідеально контрольоване. Данте просто дивиться вслід, а я тікаю. Складно рвати все. Нехай не так багато було подій, проте вони були значущими, важливими, і тепер…все зміниться знову. Я наче встигаю за цей рік померти й народитися щонайменше тричі.
Поки йду на вихід, переодягаюся. Викликаю таксі, сподіваючись, що Олега не зустріну. В ліфті кажу собі, що так правильно. Я не зможу ділити його з мертвою Домінікою. Не зможу думати, що він кохав її, а тому ваблю я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.